Велика рiдня

А з того полювання було стiльки користi, як з цапа молока. Правда, чи не єдиний раз, уже пiсля одруження, трапилось щастя Полiкарповi: застрелив на болотi качку. I вже не городами, а вулицями попрямував додому, навiть крюк наклав, щоб не минути кооперацiю, де в недiлю збирались погомонiти дядьки.

– Несеш свiжину, Полiкарпе? – гукнув широкоплечий сусiд Василь Коваленко, ледве стримуючи усмiшку.

– Та хiба ж тепер дичина? От колись дичини, мов гною, було, – став бiля гурту селян. – Бувало, обвiшаєшся кругом, ледве додому, як пхир, тягнешся. А тут ще й жiнка починає лаятися. «Доки вже ти будеш таскати – дiвати нема куди».

– А вбив же що-небудь? – допитується коваль.

– Та якусь паршивеньку качечку.

– Качку? – дивується Василь. – Ану, покажи. Полiкарп, не кваплячись, широко розкриває торбу i раптом качка з фуркотом, затуляючи його очi, пiдноситься вгору, низько летить над будинком споживчого товариства i зникає за садами.

– Ох, ти ж чолт. Полетiла. Чи ти ба… – розгублено повiдомляє Полiкарп, i вiд смiху здригається увесь майдан…

Зараз Сергiєнко – чує Iван Тимофiйович – напався чогось на парубкiв:

– Хiба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з Арсентiєм вип'ємо по крючку, вiзьмемо шворiняки за халяви та як пiдемо до дiвок – усi хлопцi, як шушвалки, тiкають вiд нас. А на весiллях завжди пiвока поставлять, щоб не надавали головиць. Умiли ми в свою пору погуляти. На теперiшнiх двох парубкiв ще б сили у мене вистачило, – вигинає колесом суху спину.

I Степан Кушнiр, червонiючи, починає неймовiрно кашляти, щоб не розсмiятися в очi Полiкарповi.

На горбку поля зовсiм протряхли, i за колесами побiгли неглибокi рiвнi колiї, пiдрiзаючи слiди втиснутих копит. На сходi рожевiв i розвiвався туман. Блiде сонце колiщам проскочило шматок роз'їденої просвiтками хмарини, а свiжа земля запарувала i запахла трухлою стернею, кислуватим хмелем.

Першу вiху Варивон поставив на межi з левадою, i Карпо Iванович Мокроус ловко вставив примружене око в скельце теодолiта, окантоване блискучою мiддю.

Iван Тимофiйович оглянувся навколо, i щасно запам'ятовувалось: i Великий шлях, i димок на хвилястому гребенi горбка, зелена росиста паша помiж чорними стернями, i хвилi свiтла, що переганяли у село тiнi, i дзвiн штельваги, i призивне iржання коней.

«Еге ж, це тобi не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатiям, а на своїй, законнiй – район затвердив нам горбок. I нiчого, Сафроне, не допоможеться: болячка тебе i без горбка не вхопить – все одно не проживеш всього добра за свiй вiк», – звертається у думцi до Варчука. А хлiборобська надiя шугає далеко-далеко i спочиває на посивiлому вистиглому полi, як спочиває перепiлка помiж хлiбами.