Музей покинутих секретів [з малюнками]

— …В якім іще кароокім барі? — пригнічено питає Ольга Федорівна. Дарина знову відчуває, як очі їй наливаються слізьми. Нащо вона оце мучить — і матір, і себе? Знайшла кому плакатися.

— Неважно, мам, це я так, для прикладу… Вони мені косички пропонували заплести. Оновити імідж, тіпа, ближче до цільової аудиторії. Бачила таку рекламу — покоління «джинс», все й одразу?

— Вони що, показилися? — в голосі Ольги Федорівни прорізаються відмолоділі гострі нотки, від чого Дарині зринає, розмитим напливом, образ понад тридцятилітньої давнини: струнка брюнетка в жовтогарячому платті шпарко йде по двору дитсадка поруч зі зніченою вихователькою, щось гнівно тамтій вичитуючи, а маленька Даринка дивиться з вікна їдальні, де її замкнули по обіді доїдати ненависну сметану, — повну склянку кислятини, яку вона в розпачі, всіма навіки покинута, з огидою цідить через губу, від чого рівень білої кваші в склянці нітрохи не знижується, — дивиться, і її проймає вибухом щастя, одночасною свідомістю близького визволу: мама прийшла! — і потрясіння од першого в житті погляду з б о к у: це моя мама — яка ж вона гарна!.. Якби ж то можна було завжди пам'ятати своїх батьків такими, якими вони були в свої найкращі роки. Але на це ніколи нема часу, бо в тебе на карку зовсім інший клопіт — твої власні найкращі роки, які так само, до трясці, минають. Минають.

Що її було зачепило — це те, що продюсер ні хвилинки не сумнівався, що їхня пропозиція має їй полестити: що вона має втішитися з самого того факту, що її визнали придатною для молодіжного ток-шоу. І, ще гірше, — що вона й справді якусь мить чулася підлещена. Так, як коли при зупинці на світлофорі з сусіднього авта водій слав їй повітряні поцілунки, як тоді, коли на неї задивлялися чоловіки в чужоземних аеропортах (там, де можна мати тверду певність, що тебе не впізнали, — що той увімкнений погляд і безконтрольно розвільжена усмішка адресовані не телезірці, а просто вродливій жінці, бо вдома цього не розрізниш, на красунь і на знаменитостей чоловіки дивляться однаковим поглядом…), — як коли на вулиці біля неї з розгону, розбризкавши віялом калюжу, аж ледве встигала відскочити, спинявся чорний «лексус» і з-за спущеної шиби визирала пичка років на — надцять молодшого за неї пацана, що лінькувато озвучував, гейби ресторанне замовлення: «Девушка, тєлєфончік аставьтє…» (і тільки коли вона розсміялася йому в вічі, видно було зі зміненого виразу, — впізнав, загорівся вже іншим, куди запобігливішим інтересом, ось вона, влада медій: «Пастойтє… ви нє… ви нє на тілівіденії работаєтє?..»), — це щоразу бувало приємно, авжеж: додавало отухи. Якусь мить вона, мов загіпнотизована, слухала, як шеф їй оповідав про неї саму: їй заплетуть косички, щоб виглядало «живенько», як він висловився, і вберуть відв'язаніше, по-молодіжному, з «Бенетону», — що-небудь невимушене, топик, шортики з ботфортами, спідничку коротеньку… Її спаралізувала не так його інтонація досвідченого коханця, як власна вічно-жіноча готовність — заворожено віддатися в руки дизайнера, гримера, стиліста, когось, хто зробить тебе іншою, кращою, і аудиторія, готова оцінити зусилля, тут як тут, під рукою, продавчиня подає в кабінку ще кілька можливих, на її думку, спідниць до жакетика, який ти приміряєш, мужчина сидить тимчасом у кріслі з газетою, чекаючи, коли ти вийдеш із кабінки й пройдешся по залі, покрутившись перед дзеркалом і огладивши спідницю на заду й на стегнах, мов виліплюючи власне тіло наново, сама-собі-Пігмаліон, із нового убору: ну як?.. Ось тільки за той момент у цілій вчорашній розмові їй і було соромно, але цього вона матері не розкаже, жодним побитом, мама б її просто не зрозуміла — мама ніколи не переступала порога дорогих бутіків, і не дяді ж Володі зрештою було сидіти в кріслі, чекаючи сеансу перевдягання-перетворення зі сфінксівською посмішкою мужчини, який у кінці за все розрахується. Угу, не так уже й багато житейських радощів зазнало те покоління порівняно з нами, і хіба ж не за це ми його, в глибині душі, й зневажаємо?..