Музей покинутих секретів [з малюнками]

Ольга Федорівна тимчасом теж снує якусь власну гадку — мати й дочка течуть паралельними руслами, як дві річки, розділені горбистим рельєфом неспівмірного досвіду, — роблячи незграбні закрути до зближення й раз у раз розминаючись:

— А ти вже давно була якась неспокійна, Дарунь, я навіть нишком думала, може, у вас із Адріяном щось негаразд, журилася за вас… Видно було, що ти вся на нерві…

Ну ясно, раз на нерві, значить, щось негаразд із мужчиною, логіка в мами несхибна… А найсмішніше, думає Дарина, що не вгадали обидві: сама-бо вона все своє нап'яття останнього року по-страусячому списувала на фільм про Довганівну, — заткнувши носа й вуші, щоб якомога менше звертати увагу на довколишнє грандіозне збурення лайна, яке тимчасом підіймалося від кісточок вище колін, так що пересуватись робилося дедалі трудніше, не кажучи вже про дихати: зникали з прайм-тайму дискусії в прямому ефірі, новинарі скаржилися, що отримують від власників щоденні тематичні інструкції, які новини як подавати, а за які взагалі мовчати як-у-рот-води, на місце власних програм плавом сунули покупні російські, мовби на місце твого життя заступала чиясь підробка, грубо зляпана на комп'ютері програмістом-початківцем, — кругом западали сутінки ума, а вона вважала, що знайшла для себе нішу, куди «не заливає», як любив казати Юрко; та вони й усі так гадали, всі, хто лишався на каналі до останнього, — вперто не помічаючи, що воно таки заливає, аж доки не залило аж до обрію й стало ясно, що ніяких ніш більше нема, а є тільки той, хто платить, і той, хто виконує замовлення. Тобто так уважали ті, хто платить, і це було нормально. Ненормально було те, що нікого не знаходилось їм заперечити.