Музей покинутих секретів [з малюнками]

Але щось непевне вона таки вловлює на тому кінці дроту — або, може, її бентежить, що пауза занадто затяглася. Межу дозволеного — колись давно раз і назавжди проораної між матір'ю й дорослою дочкою нейтральної смуги, уздовж прапорців якої обидві розгулюють, здалеку всміхаючись собі навзаєм, як прикордонники дружніх держав, Ольга Федорівна ніколи не важилася переступити, — вона взагалі не належить до тих жінок, що переступають межі, й відрухово чіпляється за кожну підморожуючу форму стосунків, ніби боячись, що, полишена сама на себе, розтечеться калюжкою по підлозі. Як сніговичок у теплі. Колись у дитинстві Дарина принесла такого додому з вулиці — власноруч зліпленого, маленького, як лялька, й дуже чепурного (як їй здавалося) сніговичка — похвалитися мамі, — і в пам'яті вбилось, наступним кадром, як мама витирає калюжу на підлозі в кухні, викручує ганчірку в мидницю й плаче. Вона тоді вперше побачила, як мама плаче, і не відразу зрозуміла — їй спершу здалося, що мама сміється, тільки якось чудно. Що там тоді сталося, в проміжку між тими двома кадрами, чого вона плакала? Моя мама, Снігурка на пенсії, або життя в холодильнику. Репліки в розмові має, за давно всталеним між ними сценарієм, подавати дочка, — як готові формочки, що їх мати з готовністю ж і заповняє, набираючи снігу в обі жмені, і ця пауза, що тепер розтікається в трубці, як калюжа по підлозі (Дарина пригадує навіть ту підлогу — дощану, пофарбовану на брунатно олійною фарбою, з блідими серпиками подряпин на місці пересунутого столу…), поки дочка квапливо ковтає сльози й подумки викручує себе в невидиму мидницю, відновляючи здатність прикидатися, — ця пауза немов підмиває, стрімко, стрімко, дедалі стрімкіше, вибудувану між ними нейтральну смугу, ще мить — і весь насип зсунеться, поповзе, і дочка вже не зможе пробулькотіти, що в неї все нормально (хріновіше не буває, тобто буває, звичайно, але тоді вже викликають «швидку»…), і що голос у неї теж нормальний, просто вона ще спала, а не дзвонила тому, що зайнята була, купа роботи, не продихнути (…нічого, от скоро вона стане безробітною й буде вільна як пташок, — а справді, що вона тоді робитиме? Висітиме в інтернеті по дванадцять годин на добу? Вивчить від мами всі її кулінарні рецепти й чекатиме на Адьку вдома з обідом? Адька сказав, щоб вона не журилася, він її прогодує, — не без гордої нотки в голосі сказав, чи принаймні їй так здалося, і вона й на нього образилася, вгледівши в тому класичний чоловічий егоїзм: знайшов коли хвастати своєю фінансовою потентністю! — а він, може, і в гадці не мав хвастати, це з неї несподівано полізла, як паста з придавленого тюбика, ранена підозріливість до всіх і вся, питома риса всіх принижених і беззахисних, швидко ж вона увійшла в цю роль!..). Дарина раптом по-справжньому лякається — вона бачить себе в порожнечі місячного пейзажу, в зоні абсолютної самотности, як дядя Володя зі своїм артритом: всяке нещастя робить тебе самотнім, і після нього треба вчитися жити наново, і з близькими теж, — як же вона з цим упорається?..