Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
«А ти знаєш, — каже постерунковий, — що за таке, може, тебе кримінал чекає?»
А баба шкіриться до нього беззубим ротом, та ще й дурної вдає:
«Аби-сьте здорові були, паночку, що-сьте такі гречні та жартуєте з старою бабою…»
І будь тут мудрий! Староста сів на бричку та поїхав, а постерунковий відгрожується, що до страйку ми собі ще й червоні бинди причепили — і буде нам…
— А народ що?
— Люди ніц. Тепер, чи чуєте, Бронку, пішла така холерська порода людей, що їм море по коліна. Але ви таки, прошу, перекиньте, гей той казав, щось через драбину, а то зовсім страва прохолоне. Ануко, беріть ложку, ану, прошу! А на мою жінку не зважайте. Вона вже сама, бідна, не знає, що з нею. Піп взяв на мене пізму[101] і хоче мені жінку з світу зігнати, не гадайте собі! Вмовляє в неї, як циган хворобу, що в нашому Олесі сидить злий дух і він, чуйте, вбив Річинського. Сатана сидить у моєму синові — чи чуєте, люди, чудасію? І треба вигнати злого духа з християнської душі, і, ади, пописько мордує мою, аби вона склонила Олексу до сповіді. Ви гадаєте, що то йому про Олексу розходиться? Еге! Він, сучий син, хоче мене поставити на коліна.
Увійшла Василиха, і бесіда поміж чоловіками увірвалася. Саме закінчили їсти. Бронкові їжа не лізла в горло, а господар дому з чемності рівнявся на нього.
Василиха, не поцікавившись, не дивуючись, чому страва залишилась на тарілках, позливала недоїдки у цебрик, поскладала миски на припічок, прикрила їх білим платком, зняла з жердки кожушину й замкнула за собою двері без «будьте здорові».
Коли йшла стежкою до воріт, то, висока, ставна, здавалася ще молодою. Загайчик вловив погляд Бронка.
— Адіт, знову побігла до попа. Як, чули-сьте, святіші отці готуються до місії[102] у Вишні… Десь має по сапанню припасти, аби при божій милостині панські лани не осипалися з зерна. Боюся, признамся вам щиро, Завадко, аби ота місія мою жінку з світу не зігнала. Я вам кажу, як позлітається сюди оте монаше гайвороння, то може бути біда!
— Та що ви, Загайчику? Не маєте чим забивати собі голову — та цим? Ми їм з хлопцями дамо таку контрмісію, що самі собі не будуть раді…
— Та правду сказати, Завадко, на хлопців і вся моя надія.
— Осадчук уже приїхав?
— Аякже ж! Був на обіді в попа. Чекає тільки, аби вечерня скінчилася.
— Наші люди знають, що не мають забирати слова на зборах?
— Точно так і буде. Ні один комуніст рота не відчинить. Зате кожний підготував такого некомуніста, що дай боже витримати!
— Хлопці повідомлені про мій приїзд?
— Та де, ні! Я переказав Юркові Зарічному, а він вже, самі знаєте. Будьте вибачні, що залишу вас самого. Мушу до пацяти подивитися, бо, адіт, пішла й кинула все лоском. Клопіт, Завадко, з жінкою, а ще гірший — без жінки… І качки десь пішли городами, циганський то народ — ті качки, кажу вам… Але аби вам тут не нудилося, то дам щось почитати. Перегляньте собі… аби бодай побіжне мали поняття, чим наш отець годує свою паству. Тому-то дуже на часі, що ви трохи бібули привезли, бо, то чуєте, вони нас засипають своїми виданнями, — а ми будемо мовчати?
Він поліз на горище і за якусь хвилину (аж дивно, що в того зігнутого в дугу чоловіка така вправність) був знову у хатчині з невеличкою, огорнутою в зелений пакунковий папір книжечкою.
— Адіт, принесла в хату і ховає від мене. Боїться, аби-м не спалив. Точно вам кажу. А я підгледів сховок. Воно, чуєте, Завадко, вже замало їм людей Христом застрашувати, то вони собі й антихриста придумали. Ви то миттю проскочите очима… А я зараз…
Книжечка була з серії видання книг релігійного змісту отців василіан у Жовкві за порядковим номером 203. Так і називалася «Антихрист». Автором її був якийсь професор Франц Шапіро. Переклав на українську мову теж не хто-небудь, а професор Андрій Равицький.
Відколи Кость Філіпчук увійшов у ділові стосунки з видавничою фірмою Міська Ковалишина, Бронкові доводилося пропускати крізь машину чимало подібної макулатури. Проте треба віддати належне: ті твори і їх автори, тобто всякі компілятори і прямі плагіатори, не видавали себе за інших, ніж вони є. В цій нечесній грі з малоінтелігентним, довірливим читачем все ж таки була крихітка своєрідної етики: козу ніхто не продавав за корову. Видавнича продукція Міська Ковалишина нагадувала повій, яким не залежало на тому, аби їх вважали за порядних жінок.
І видання василіан у Жовкві не були новиною для Бронка, проте такого нахабного, з дикими претензіями на наукове тлумачення друкованого мотлоху, відверто кажучи, Бронкові ще не доводилося зустрічати.
101
Помсту.
102
Церковна служба з проповіддю і масовою сповіддю.