Загублена земля. Темна вежа III

— Генрі, може, підемо додому? Ну будь ласка. Мені тут не подобається. — Він не просив, він благав.

— Ти мале дурне дівчисько, — відповів Генрі, але Джейкові здалося, що говорить він зневажливо, а насправді подумки зітхає з полегшенням. — Ходімо вже, куди тебе подіти.

Вони відвернулися від покинутого будинку, що причаївся за старим похилим парканом, і попрямували в бік Джейка. Він позадкував, розвернувся і втупився поглядом у вітрину зачуханої крамнички «Комісійний магазин Датч–Гіла». Невиразні постаті Генрі й Едді відбивалися на старенькому пилососі «Гувер». Джейк бачив, як вони перетинають Райнголд–стрит.

— А ти точно знаєш, що там нема привидів? — спитав Едді, коли вони ступили на хідник, де стояв Джейк.

— Знаєш що? — відповів Генрі. — Оце побачив його і засумнівався.

Вони пройшли в Джейка за спиною, і жоден не звернув на нього уваги.

— А ти б зміг зайти всередину? — спитав Едді.

— Ні за які гроші! — випалив Генрі.

Вони повернули за ріг. Джейк відступив від вітрини й подивився їм услід. Вони поверталися тією самою дорогою, якою прийшли: пліч–о–пліч, Генрі, вже сутулий, як ті значно старші чоловіки, важко крокує в своїх гівночавах зі сталевими носаками, Едді поряд, рухається з неусвідомленою грацією. їхні довжелезні тіні, що вже виступали на проїжджу частину, щось по–товариському обговорювали на хіднику.

«Вони йдуть додому, — подумав Джейк, і його затопила хвиля самотності, така потужна, що, здавалося, ще трохи — і вона його розчавить. — Повечеряють, зроблять домашнє завдання, потім сваритимуться перед телевізором через те, хто яку передачу хоче дивитися, а потім підуть спати. Той Генрі, може, й забіяка, але у них є життя і воно має сенс… а зараз вони до нього повертаються. Цікаво, а вони самі знають, як їм пощастило? Едді, мабуть, здогадується».

Джейк повернувся, поторсав шлейки наплічника і перейшов Райнголд–стрит.