Людина без властивостей. Том I

Ульріх мало не засміявся. Адже він і сам був один із тих, хто від усього відмахувався. Але розчароване, ще живе шанолюбство пронизало його, мов меч. Цієї хвилини хідником простували два Ульріхи. Один, роззираючись навсібіч, усміхався й міркував: «То ось де я, виходить, мріяв колись зіграти роль — серед таких лаштунків, як ці. Одного чудового дня я раптом прокинувся — не так зручненько, як у маминій люлі, а з твердим переконанням, що маю щось зробити. Мені підкидали репліки, але я відчував, що мене вони не стосуються. Тоді все було сповнене моїх власних замислів і сподівань, немов тремких хвилювань перед виходом на сцену. А сценічний круг тим часом непомітно повернувся, частина мого шляху лишилася позаду, і ось я вже стою, либонь, перед самим виходом. Скоро круг винесе мене на сцену, і з усіх слів своєї великої ролі я тільки й скажу: «Коні під сідлом! Бодай би вас усіх чорти вхопили!» Та поки один Ульріх, усміхаючись, простував з такими думками крізь уже завислий над землею вечір, другий з болем і гнівом стискав кулаки; цього було видно не так, як першого, і міркував він про те, щоб знайти якесь заклинання, якийсь важіль, що за нього пощастило б ухопитися, знайти справжній дух духу, якого бракувало, можливо, всього-на-всього невеличкий краєчок, котрий замкне зламаний круг. Цей другий Ульріх не знаходив потрібних йому слів. Слова скачуть, наче мавпи з дерева на дерево, але в тій темній сфері, де ти пустив коріння, тобі бракує дружньої підтримки з боку слів. Земля вислизала в нього з-під ніг. Він ледве-ледве розплющував очі. Чи може почуття завивати, як буря, й усе ж таки анітрохи не бути почуттям бурхливим? Коли кажуть про бурю почуттів, то мають на увазі таку бурю, коли кора на людині аж потріскує, а її гілля розгойдується так, немовби ось-ось повідчахується. Але це була та буря, коли на поверхні ніщо й не колихнеться. Не зовсім навіть той стан, коли починаєш мислити по-іншому, коли думки міняють напрямок; жодна риса на обличчі не здригнулася, зате всередині, здавалося, жоден атом не лишився на місці. Свідомість в Ульріха була ясна, але зір не так, як завше, сприймав кожного стрічного, а слух — кожен звук. Не те щоб гостріше, власне, й не глибше, та й не м’якіше, і не те щоб природніше чи неприродніше. Сказати Ульріх нічого не міг, але цієї хвилини він думав про дивовижну річ «дух», як про кохану, що ціле життя тебе ошукує, але ти через те любиш її не менше, й це поєднувало його з усім, що траплялося дорогою. Адже коли кохаєш, то все довкола — кохання, навіть якщо це — біль і відраза. Гілочка на дереві й тьмяна віконна шибка у вечоровому світлі ставали глибоко зануреним у його, Ульріхову, суть враженням, яке навряд чи можна було передати словами. Речі складалися не з дерева й каменю, а мовби з ґрандіозної й безмежно ніжної аморальности, яка тієї миті, коли торкалась його, оберталася глибоким моральним потрясінням.