Людина без властивостей. Том I

Ця сумнівність стала широким тлом у питанні особистости Ульріха. Колись особистістю ставали з чистішим сумлінням, ніж тепер. Люди нагадували колосся в полі; Бог, град, пожежі, чума й війни розхитували те колосся на всі боки, мабуть, дужче, ніж нині, але загалом не в усіх містах і не в усіх місцях одразу, як на ниві, а якщо, крім того, для окремого колоска лишалося ще й якесь особисте похитування, то за нього треба було відповідати й воно мало чітко визначені межі. А ось нині, навпаки, головний тягар відповідальности лежить не на людині, а на взаємозв’язку речей. Хіба ж не видно, що емоції позбулися залежности від людини? Вони перейшли до театру, книжок, звітів дослідницьких закладів та експедицій, об’єднань за інтересами й релігійних спільнот, які одні види емоцій розвивають коштом інших, мов у соціальному експерименті, а емоції, котрі в цей час не задіяні, просто зависають у повітрі; хто нині ще скаже, що його гнів — то гнів таки його, коли йому зусібіч нашіптують стільки людей і в них більше тями, ніж у нього?! Виник світ властивостей без людини, світ емоцій — без того, хто їх відчуває, і дуже схоже на те, що в ідеальному випадку людина взагалі вже не матиме емоцій особисто, а приємний тягар особистої відповідальности розчиниться в системі формул імовірних значень. Очевидно, занепад антропоцентричного світогляду, який так довго вважав людину центром всесвіту, але вже кілька сторіч тому почав хиріти, нарешті торкнувся й самого «я», бо віра, що в емоціях найважливіше — це їх відчувати, а в діях — діяти, більшості людей починає здаватися наївною. Трапляються ще, певно, люди, які живуть цілком особистим життям; вони кажуть: «Учора ми були в того й того», або: «Сьогодні ми зробимо те й те», — і тішаться з цього, не шукаючи за цим жодного іншого змісту й значення. Вони люблять усе, чого торкаються їхні пальці, і являють собою приватні особи такою мірою, якою це можливо; світ, стикаючись із ними, відразу робиться світом особистим і виграє веселкою. Мабуть, вони дуже щасливі; але ця порода решті людей зазвичай уже здається безглуздою, хоч іще аж ніяк не з’ясовано — чому… Й, отак розмірковуючи, Ульріх з усмішкою на вустах мусив раптом зізнатися собі, що він, незважаючи ні на що, — все ж таки вольова особистість, хоч ані волі, ані особистости в ньому й нема.