Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Підкріплення прийдуть вчасно.

Анаґа спохмурнів.

— Досі не було нікого, — заперечив він. Голова гнома хитнулася у петлеподібному вказівному русі. — Від самої Долини шляхи порожні. Ми не дочекалися ні Рушення мартоплясів, ні загону Німої Розвідниці.

— Це погані новини, — погодилася Сапфіра.

— Ще гірші новини чекають тебе на Карнавалі.

— Які?

— Я мушу мовчати. Справи тих, хто пив з потоку Хореф, вищі за моє розуміння.

— Тим швидше ми маємо йти до Глобуса.

— Ви залишитесь тут.

Марципанова Акробатка на мить замислилась, забганковіння прокотилося її обличчям. Вона поворушила губами, ніби рахуючи невідомі числа, а потім спитала в Анаґи:

— А якщо ми поклянемося на Вбивчому Написі, що за добу повернемося на чолі підмоги, ти даш нам прохід?

— З Написом не варто жартувати. Ви не встигнете і переселитесь у якусь ганебну явність.

— Я приведу сюди Німу Розвідницю та її дівчат. Кращі від них вояки є тільки в Південному квадранті. Рушення вам все одно не допоможе. Воно розбіжиться, тільки-но побачить живого садхузаґа.

Тепер замислився гном. Він закинув голову і носом втягнув повітря.

— Можеш не принюхуватися. Садхузаґи за десять ліг відси. Я бачила їх зранку. Вони величезні і йдуть дуже повільно. Раніше, ніж завтра опівдні, вони тут не з'являться», — заспокоїла головатого воєначальника дівчина. І додала, потиснувши Аназі мозолясту долоню: — А гоблінів відіб'ють жуки. Вони це вміють.

— Ви поклянетеся, — вирішив гном.

Вони рушили за Анаґою у напрямі Гори. Жуки торохтіли ззаду, ніби конвой.

За хвилину прочанин побачив дугастий отвір у скелях. Темряву за аркою освітлювали смолоскипи. Загін проминув розбірний міст над стрімким проваллям і заглибився у надра Райдужної Гори. Широкий прохід забирав праворуч, але вони завернули до вужчого відгалуження й опинилися на сходах. Тут теж горіли смолоскипи і двійко сторожових жуків кинулося їм назустріч. Анаґа коротко свиснув, і червоні охоронці відступили до бічної ніші.

Сходи вивели їх до круглої склепінчастої зали. Верхня частина печерної споруди губилася у мороці, середня виблискувала полірованим гранітом. До висоти людського зросту стіни зали прикрашала мозаїка. Зображені там тварини і люди билися між собою, текла викладена червоною смальтою кров. Посередині зали, на шестикутній платформі, стояв сніжно-білий мармуровий моноліт заввишки півтора людського зросту. Його вкривали написи.

Анемподест наблизився до каменя. Ніколи за своє життя він не бачив такої строкатості письмен, знаків і символів. Здавалося, сотні народів з десятка світів зібралися колись у цій залі, щоби залишити свої автографи на м’якому мармурі. Видовбані знаки були забиті чорною пастою і легко розпізнавалися у непевному миготінні смолоскипів.

— Шукайте накреслення ваших народів, — наказав гном.

Сапфіра обійшла моноліт і вказала на латинський напис: