Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
Ігор мріяв стати психіатром, тому й прозвали його на війні — «Псих».Він загинув після другого підриву терміналу: бетонне перекриття зламало йому хребет. «Псих» врятував близько п’яти десятків вояцьких життів за понад місяць свого перебування в ДАПі. Він не носив каску та броник, бо в них незручно надавати пораненим першу медичну допомогу, а тим паче — оперувати. Він витягував на спині тих, кого ранили в найнебезпечніших місцях терміналу. Чого варта історія тяжкого пораненого пострілом з РПГ «Філософа» (Ігоря Римара), якого у сніг і в тридцятиградусний мороз тягнули через весь ДАП «Чорний» і «Катана»? Це завдяки «Психу» Римар вижив у терміналі й дожив до шпиталізації (він помер через майже три тижні після поранення, у Київському клінічному центрі). За свідченнями вцілілих «кіборгів», це «Псих» не розгубився після першого підриву й скомандував продовжувати тримати оборону. «Псих» — не бойовий командир, а молодший сержант, фельдшер із Київщини.
ПЕТРО ЯЦКІВ (04.01.1966 — 20.01.2015) 93 ОМБр
— Сину, ходи про тата розповіси?.. — спитала жінка, але наче знаючи відповідь.
— Мамо... ви ж знаєте, я не зможу. І Петро не буде.
— Не можуть вони про тата, тяжко, — зітхнула пані Оксана, звертаючись уже до мене. — Хоча він їм трохи більше розповідав про війну, ніж мені: чоловіками виховував. Він заради них і йшов туди. Сам був із багатодітної родини: народився дев’ятим із десяти дітей. І тому, певно, так сильно любив своїх хлопців: вони для нього — усе життя. А коли почалася війна, то він миттю, щоб тільки встигнути до того, як де синів мобілізують, кинувся добровольцем на фронт сам. Оберігав наших хлопців. І мені казав: «Це війна, і ту війну мають вести не такі молодесенькі хлопці, як наші Петро з Назаром, які життя не бачили. Чому ж на фронт тягнуть 19-тирічних дітей, яким ще сім’ї будувати? Хай діти вдома сидять і вчаться, а не на війні гинуть, а я своє прожив — мені зараз воювати». Отак зголосився й потрапив до 93 бригади... у найгарячіші часи... у Піски, під Донецький аеропорт.
— Була часом тривога, таке нав’язливе й гнітюче відчуття, що щось може статися. Раптовий дзвінок чи Петро «поза зоною» — все, у мене починалася паніка. Тривога особливо посилилася на Різдвяні свята. Тоді Петро обіцяв подзвонити, але дзвінків від нього не було, та й телефон його був вимкнений. Ми домовлялися, що він буде дзвонити мені, ну або хоча би писати повідомлення, «я живий», бо що важливіше могло бути за ті два слова, коли твій чоловік під прицілом ворога?
І на Водохреща Оксана чекала їх, оті два слова. Жінка сиділа перед телевізором, обхопивши долонями обличчя й дивилася страшні репортажі з Донецького аеропорту. Молилася, дивилася на телефон і чекала.
— Я живий, Оксано, — Петро подзвонив трохи згодом із чужого номера. — Тут наступ на аеропорт, ситуація складна, тому дзвонити часто не зможу.
— Слава Богу! Живий! — радісно скрикнула Оксана. — А це що за телефон? На нього можна дзвони...
— То чужий, побратима. Не дзвони на нього, — одразу перебив дружину Петро. — Я сам наберу, коли зможу. А мій телефон взагалі побився-поламався, поквапливо додав чоловік і попрощався.
Більше Петро не телефонував: ні дружині, ні синам. Наступного дня після Водохреща, допоки в самому терміналі ДАПу точилися найзапекліші бої й бойовики штурмували й підривали «кіборгів» зусібіч, за якісь п’ять кілометрів від аеропорту, осколок пронизав Петрові груди, і він отримав важке поранення. Побратими миттю підхопили його й повезли до першого шпиталю, за 50 кілометрів — до Покровська (тоді — Красноармійська). Але лікарі центральної лікарні не встигли врятували чоловіка: тут він і помер. Того ж дня побратими подзвонили Оксані й сказали, що Петра більше немає.
• Зведення новин
В районі Донецького аеропорту незаконні збройні формування продовжують вести вогонь по передових позиціях українських військ поблизу населених пунктів Піски, Авдіївка та Тоненьке. Про це повідомляє прес-центр АТО.
• Бойовики з мінометів у вівторок вранці обстріляли житловий квартал у місті Щастя Луганської області, є влучення в житловий будинок і постраждалі.
Про це заявив голова Луганської облдержадміністрації Геннадій Москаль.
• У районі Станиці Луганської українська артилерія завдала масований вогневий удар по позиціях мінометів і артилерії бойовиків.
Про це повідомив організатор групи «Інформаційний спротив» і нардеп Дмитро Тимчук у Фейсбук.