Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
Батьків голос трохи збавив тривоги й напруження. А за добу — ще один підрив терміналу. І тоді зв’язок із батьком зник.
ВАЛЕРІЙ ЛІЗВІНСЬКИЙ (26.04.1966 — 20.01.2015). 80 ОАЕМБр
Кожен телефонний дзвінок змушував Майю здригатися. Тієї п’ятниці в обідню пору, коли подзвонив Валерій, то вона ледь впізнала його хрипкий голос.
— Майя, нас, чорт... — сухо закашлявся Валерій, — нас чимось тут труять! Якісь гази чи що, я не знаю, але дихати тяжко!
— А респіратори, Валєра? — у паніці дуже швидко розпитувала вона чоловіка перше, що спало на гадку. – Ну, чи маски у вас хоч якісь є?
— Та які респіратори? Ми вологими серветками обличчя затуляємо, бо від того не відбитися.
Чоловіків голос коливався: то голосно лунав, то нерозбірливо хрипів, а іноді взагалі зникав.
— Дехто щось старе радянське... знайшов, та це мало допомагає! Воно повсюди!
Майя чула страшний шум і метушню навколо чоловіка, десь падали уламки чогось, які заглушували крики, хтось сильно кашляв, хтось блював, а хтось криком питав, чи залишилися ще вологі серветки?
— Валєрчику, тримайся, повертайся! — кричала Майя. — Ми тут усі тебе чекаємо! Ти чуєш, Валєра? Валєра!..
Зв’язок обірвався. Валерій більше не дзвонив, а в Майїній голові ще довго лунав його захриплий голос і останнє: «воно повсюди». Через кілька днів після розмови з чоловіком до Майї зателефонував його товариш, який дивом зв’язався з Валерієм.
— Говорив з Валерою: просив передати, що він живий-здоровий.
Він і справді ще був тоді живий, але цього ж дня в обід його не стало.
В’ЯЧЕСЛАВ МЕЛЬНИК («АНЧОУС») (11.12.1988 — 20.01.2015). 81 ОАЕМБр
Але відчуття чогось страшного раптом почали переслідувати матір, вона не могла відігнати ні важких думок, ні моторошних видінь. Думала — захворіла, але попросила чоловіка спробувати ще раз набрати сина. Та на Водохреща зв’язку з ним вже не було. А наступного дня вранці «Анчоус» сам подзвонив батькові.
— Тату, я маю щось важливе вам сказати...
— Сину, не виговорюй грошей, я тебе перенаберу.
Батько скинув дзвінок і почав передзвонювати Славкові.Слухавки хлопець уже не взяв.
Батько, не знаходячи собі місця, намагався набирати сина знову й знову. І майже за годину (об 11:45, пригадує мама) слухавку таки підняли. Почувся якийсь тріск і шурхіт.
— Славік, Славік! — з надією почути синів голос кричав Олександр Петрович. — Ти мене чуєш? Славік!
— Нет больше твоего Славика. Я его убил. И тебя убью.
І зухвалий потворний регіт бойовика.
ІВАН ЗУБКОВ («КРАБ») (01.11.1973 — 20.01.2015). 81 ОАЕМБр
Рідні Івана пережили страх ДАПу двічі, бо Іван двічі туди зголошувався на добровільні ротації, щоразу усвідомлюючи, що не всі повернуться. Першого разу був цілий місяць — до нового року. Батькам Іван не хотів розповідати, зважаючи на материне слабке серце. Ба більше: він узагалі заборонив мамі до нього телефонувати. Казав: «Мамо, спокійно, зв’язок тримаємо через мою дружину Іринку».
— Отак ми з ним і спілкувалися... — зітхає Антоніна Петрівна. — А коли їх виводили з ДАПу, то він мені написав есемеску: «Мамо, дивися телевізор», і я одразу увімкнула й побачила, як їх виводять з аеропорту. І це відео — чи не єдиний спогад із війни мого сина. А після нового року, як він заїхав уже вдруге, то я не послухала, не змогла без його голосу, і таки набрала... Що ж я там почула... які там були страшні звуки, тарабанило по залізяках, якісь бахкання, крики хлоп-ців. Я тоді вже й зрозуміла, яка там біда. Але я чула Ванин голос, і мені стало легше, бо він живий. Він трохи розсердився, але говорив зі мною дуже ніжно, як завжди говорив: «Мамо... більше не дзвони, добре?» І я більше не дзвонила. Виходить, що той дзвінок, коли мені серце підказало сина набрати, він мені був потрібен: я почула Вані голос останній раз.
Позивний Івана — «Краб». Тільки от хлопці пригадують, що так його мало хто називав, хіба подекуди в ефірі. А так — Іван Іванович, з повагою і довірою.
Вцілілі «кіборги» згодом розповідали, що 19 січня Іван отримав поранення в плече та руку, але позиції не покинув. Коли хлопці з позицій під аеропортом дізналися, що Іван поранений, то навіть послали за ним машину для евакуації, але він відмовився.
— Він у ту машину посадив 15 поранених бійців, а сам залишився в терміналі. Хіба це не геройський вчинок?! За це син і був удостоєним Золотої Зірки. Як батько, я гордий за свого сина, який не ховався і не втікав від фронту, а в тяжку годину не злякався небезпеки та смерті, підставив своє плече й загинув за нас із вами.