Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
— А коли додому?
— Думаю, що скоро повернуся, надіюся, це ненадовго.
— Дай Бог...
— Знаєш... привозили «двохсотих», і після цього дуже трусились руки... — братів голос надірвався, і сестра чула, як він поважчав, Петька почав говорити повільніше.
— Аеропорт, сестричко, зовсім неподалік. Ми до кінця не знаємо, де ми будемо завтра.
— Бережи себе...
То була остання розмови Ірини з братом. Наступного дня він набрав маму, але зв’язок був настільки поганий, що вона чула тільки уривки фраз. Вони говорили кілька хвилин. А вже за день з ним і зовсім обірвався зв’язок. 20-го січня 15-го, близько 11 ранку, Петро загинув у Донецькому аеропорту. Він був серед тих, що зголосилися їхати на евакуацію поранених і загиблих із ДАПу, але їхній МТЛБ підбили терористи.
Петро не вижив.
ІГОР ЗІНИЧ («ПСИХ») (06.09.1989 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр
Цієї ночі у Віри Іванівни не було сну: якесь недобре передчуття переслідувало її, сиділо в голові й тривожило. Вона то лежала, не зводячи очей зі стелі, то пила на кухні чай, перечитуючи вечірні новини з фронту, із ДАПу. Її син Ігор уже місяць не ротується з терміналу. І раптом натрапляє на новину: «У терміналі донецького аеропорту поранили лікаря». Серце матері набрало швидкого ритму, і тоді вона сама до себе сказала: «Та ж наче не доктор... хммм, то в термінал нарешті привезли медика? Отже, мій Ігор може виходити?» Ця думка втішила Віру Іванівну, хоча й не допомогла заснути.
— Синку, як ти? Я чула в новинах, що у вас там доктор уже є? То вже ж виходь звідти.
— Мааама... — з шаленою тугою і відчаєм протягнув Ігор. — Той доктор — я, студент-доктор, мене просто так тут називають доктором.
— Ігоре... — схлипнула мати в слухавці, — виходь звідти...
Насправді ж вояків уже не могли ні ротувати, ні вивезти з аеропорту. Вони розуміли, що їм доведеться стояли до останнього.
— Мам, я так втомився, — ще тужливіше мовив Ігор і тяжко видихнув морозне повітря. — Ляжу собі тут між хлопцями раненими... відпочину...
— Синочку, а чого б тобі зараз найбільше хотілося?
— Коли я приїду, ти наготуй мені всього-всього вкусного, — казав Ігор, влягаючись на брудну ковдру біля поранених побратимів.
— Ну а що приготувать? — перепитувала мати, гірко плачучи від однієї тільки думки, що її Ігор у холоді й такий голодний, що мріє про теплу вечерю.
— Ну... котлєти, голубці, і биточки...
В аеропорту просто не було їжі: хлопці гризли залишки змерзлої каші чи тушонки й запивали це топленим льодом; розповіли і про те, що їм підірвали приміщення з медикаментами, а Ігор не опустив руки й бозна-де ходив по терміналу й визбирував залишки ліків — по підвалах, де бродили сепаратисти, і тягнув звідти.
— А взагалі, то все добре, мам, правда, все в нас добре.
— Ти хоч у бронику, сину? — уточнювала мама, щоб трохи заспокоїтися.
— Мам, у двох броніках, у двох касках, — засміявся Ігор. — Я захищений, мамо, не переживай, мене тут охороняють. Мам, не плач, то скоро вже всьо, і я от-от прийду. Я буду жениться, мам, і все в нас буде зовсім по-другому.
— Синку... бросай те все, бросай і виходь.
— Все буде харашо, все харашо... — відповідав Ігор і прощався.
То була їхня остання розмова — уночі, після першого підриву терміналу. А перед другим підривом Ігор набрав матір ще раз, але вона не змогла взяти слухавку: вона саме була в лікаря. Коли вийшла з кабінету, одразу передзвонила синові. Але він уже слухавки не взяв. І якесь дивне відчуття пустки опанувало Вірою Іванівною: відчуття, каже вона, «ніби я не живу на цім світі».
А коли надвечір хтось повідомив, що термінал, де вони перебувають, підірвали вдруге, і телебачення це показало, то жінка ще під час випуску новин мовила сама до себе: «Це вже все... його вже нема». І закричала. Так сильно, що на крик позбігалися сусіди: почали заспокоювати, викликали «швидку» й просили приїхати сестру Віри Іванівни. Тоді ж приїхав і її старший син.
— Мамо, не лякайся, — сказав старший, простягаючи мамі фотографію, яку бойовики виставили в інтернеті: на ній були семеро українськи вояків з ДАПу. Мертвих.
— Це не Ігор! — переконано мовила мати, а син і не став переконувати.
Але на фото таки був Ігор. Вона невдовзі впізнала його за одягом, який сама йому купувала. А не впізнала тоді, бо Ігор був дуже побитий, брудний і з бородою.
— Тяжко узнавать, що твоя дитина нежива, — сумно визнає Віра Іванівна. — Ми місяць тіло його ждали, думок було тисяча: а вдруг, а вдруг найдеться, а вдруг він живий чи в полоні. Але потім вже хлопці повиходили з полону, ми з ними відразу зв’язалися, і вони сказали нам, що Ігор погиб: «ми бачили його мертвим».