Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
До паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина: рівна, висока та біла-біла, як сніг. І можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька жінка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бігла до ожереду соломи, що стояв на вгороді; хутко набирала повне рядно й несла через силу в хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство...
Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобі, як в окропі кипить. Полагодив хату, — давай погріб обчищати та оброблювати; новою лісою [усадьбу] обплітати, дощані ворота майструвати. Об Миколаї на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийнявся за кошару.
Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п'ятнадцять сіна. От уже пополовіли жита; час уже й жати. Стали жнива — й серпом як косою. Тільки нагинається високе жито, колосиста пшениця під його рукою; а там глянь—уже ззаду й сніп лежить, товстий та чепурний...
Радіє Мотря; хвалиться людям — не нахвалиться ї своїм сином.
— От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежкуі Тепер його лихий не візьме! піде собі жити... Шкода руільки, що не жениться... чого доброго розволочиться, розледачіє!
Так казали люди. І вже не одна стара мати, маючи удочку на порі, нишком собі думає іноді про Чіпку, а зустріне, — вітає гаразденько. Не одна й дівчина зачіпає його своїми любими жартами. Та глухий і німий Чіпка як до вітання матінки, так і до жартів доньки. У його щось інше на умі, друге на серці. Іноді серед роботи, заложивши руки, він задумається-загадається... «Ну що ж з того?» — забувшись, спитає сам себе, — та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу...
Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минули й жнива. Надворі осінню пахне. Стало людям вільніше.
Уп'ять піднялась колотнеча... З кріпаків правили викупні. Кріпаки не хотіли платити. Давай їх худібчину цінувати та спродувати... Купив Чіпка в одного корову; хотів ще коня завести, — та не знайшов до вподоби...
Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю — або Чіпка в Грицька з матір'ю, або Грицько в Чіпки з Христею. Забув Грицько й про той віхоть, що Чіпка був кинув... Та чи до того тепер Христі, коли в неї мала дитинка на руках?..
Христя вподобала Мотрю. «Вона така добра, така добра, як рідна мати!» — хвалиться чоловікові. І часто Христя під свято приходить до Мотрі побалакати, розважитись. Мотря й собі навідувала не вряди-годи Христю. Як же тій треба було на цілий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.
— Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? — раз запитала Христя в Мотрі.
— Хіба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скільки — не хоче!
— Видно, в його хтось на душі є, — та, мабуть, не посміє сказати.
— Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б — жінка розважила... А то таки й мені. Вже стара, підтопталася, — все б таки невістка перемінила. Казала йому, —вказувала на вас... — «Он, кажу, бач: побралися люди, та й живуть щасливо. Чому б тобі не одружитись?..» Так і слухати не хоче... — Мотря важко зітхнула.
— І чому я тепер, матусю, не дівка, — сміється Христя. — От би вашому синові й пара була!..
— І, вже, дочко! Йому, мабуть, ніяка жінка не вгодить... тим він і не жениться.
Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвався:
— Чому ти. Чіпко, не одружишся?
— Хіба воно краще?
— Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить...
— Кий біс! — глухо одмовив Чіпка, та засумував ще дужче. Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицькове щастя... Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший; став часто пропадати на цілу ніч...
Жде Мотря, не діждеться... «Мабуть, пішов кудись погуляти, — та щоб мої очі не бачили, уха не чули... Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого...» Подумав вона так сама собі, поголубить у серці надію — і безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нікому, навіть і Христі. Не питає й Чіпки.
Раз зважилась. Прийшов Чіпка вже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий, грізний...
— Де ти, сину, ходиш? — питає Мотря, глядячи на його.
— Там немає, де був! — понуро одказав Чіпка й вийшов з хати по хазяйству...
Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійцею, бува, якою спізнався, та соромно признатись?..