Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— Ні, взулася б...
— Так тобі вечері шкода втеряти? — сміється баба. — Ото дівка!
— Ні, не вечері шкода, тільки хто ж її варитиме?.. Та я таки й не хочу...
— Як старець копійки, — шуткує баба.
— Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку, — тільки:
гуп та гуп!.. Може, то наші парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу вулицю не ходили?..
— То, видно, кріпаки попилися, та не помиряться!.. — угадує баба.
Мотря важко зітхнула. «Попилися?.. — подумала. — Хто ж їх попоїв, як не він?..» Серце в неї защеміло. Цілий вечір була вона смутна: ні цокотання веселої дівчини, ні бабині жарти не розважали її.
— Чогось мені на душі так погано, коло серця щось в'ється так... — жаліється бабі. І зарані лягла спати.
Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очі, заплющить — і розкриє: їй верзеться п'яне грище. Перевернеться вона на другий бік, уткне ниць у подушку своє лице, — кашель підступить під горло, лоскоче, душить... Вона підніметься, сяде, кашляє, схопивши голову в руки... Сидить... Кашель трохи втих, одійшов... Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смерті перенесе її думка на й о г о, на сина... та знову на смерть... Насилу перед світом заснула. Удосвіта не вставала.
Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки... То окликалася московська розправа.
— Господи! що тільки робиться на вигоні! — вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда. — Москалі стали кружком, обступили кріпаків, — та кожного беруть та й б'ють... Ті кричать, просять, молять... А народу збіглося на ту бійку дивитися... то й землі важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: «Што ви стоїте, сякі-такі?.. вон отсюда!» Так усі й полинули — хто куди попав... Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини тріщать, а вони городами та снігами так і чешуть... Сказано: страх такий, що господи!..
— А мого .там не бачили? — несміливо, боязко запитала Мотря.
—Бачила й вашого... бігав там та людей збирав:
думка була рятувати.
— П'яний? — перебила баба.
— Бог його знає — чи п'яний, чи ні. Бачила тільки, що до кожного приставав: не даймо! заборонімо! Так його москалі як запопали...
— Та й... де його діли?.. — з ляком скрикнула Мотря.
— Не знаю, не бачила. Казали люди, що і його либонь бито... Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цівкою...
Вид Мотрин, й без того хмурий, ще дужче потемнів... Схилила вона сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рівчаках, що літа та недоля попроорювали по сухому виду.
Баба ще довго розпитувала, сусіду; сусіда ще довго розказувала. Мотря вже не чула нічого того. Серце в неї щеміло, боліло; голова, як отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. «Бито... прилюдно, принародно бито... — думала вона, заливаючись сльозами. — До горя, до нужди, до мого безголов'я ще й сорому прибуло... поговору!.. А скільки ще прийдеться перетерпіти таємних смішок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловіка убив... Хоч і не він, — та вже коли так, то він! Голову ограбив, писаря... Він!.. І людей перепоїв, на лихе підбив... Він!.. І все він, усе він!.. А тепер його, як якого, — прости господи, — душогуба, прилюдно нівечили... били... А воно ж: його тіло — моє тіло! Його б'ють, — мені боляче... Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові... Господи! вже як на кого узляться люди, то до краю вже доїдять, до кінця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть, — усе він, п'яниця, розбишака!.. Та вже коли б хотіли помститися, коли він заслужив того, — то хоч би не прилюдно, не принародно!.. А то ж — кожне бачило, кожне чуло... Пани... а душі людської, серця в них немає! їм, коли простий чоловік, то все одно що товарюка... Лупи, бий його прямо рублем... не зігнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?..»
Вона була тепер сердита на всіх людей, на весь мир, на весь світ, —на панство, що її сина побило... Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалів, що так немилосердно, по-катівськи били; на людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та сміялися... У кожній людині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її материнським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старий та спокійний, здавався їй потайними жартами над нею самою... «Чужі... чужі... Що їм?.. у них болить?.. їм шкода?!» — думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що так і плили, так і лилися одна за другою. І кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою кохану дитину — свого сина, котрого так жалкувала... То був болісний лемент душі, глибока враза серця, — нікому не відомі, окрім матері... Тільки одна мати вмів разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути — й не дивитися, не слухати.