Спогади командарма (1917-1920)
- Автор: Омелянович-Павленко Михаил Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 9668201248
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спогади командарма (1917-1920)». Краткое содержание книги:
Документально-художнє видання.
Я вирішив очікувати цього стрілу, як гасла, щоби кинутися з курінем уперед, а там — що Бог дасть, тим більше, що тепер я вже міг краще орієнтуватися.
Доповівши через кінного післанця командирові полку про своє рішення, я з великим напруженням нервів став очікувати серед чистого поля, не злазячи з коня, під сильним кулеметним і рушничним вогнем, до якого приєднався ще й досить влучний артилерійський — з єдиною думкою вперед-уперед!… Ми не маємо ні одного набою, дістати їх можемо тільки у Вознесенському, отже — або здобути, або загинути…
Пролунав гарматний стріл справа! Це гасло!
Не памятаючи себе, я кинувся вперед із несамовитим викриком команди: Встань! Хлопці, за мною, вперед! Слава!!!… Як один, піднеслася лава, із голосним криком "Слава" кинулася вперед бігцем. Повторюючи без перерви команду "Вперед, слава, бігцем!", я гнав коня вперед, а козаки від мене не відставали. Станція виднілась далеченько праворуч, відкіля комуністи стріляли з гармат, але це не перешкаджало мені все ближче з купкою людей куріня, чоловіка в 15, підбиратися до депа, де місцевість була для мене знайома.
Цілком одірвавшись від головних сил, я заняв депо з одним кінним ординарцем і тими ж 15 козаками куріня, що весь час від мене не відставали і які пробігли до 4 верст бігцем із криками "слава", і хоч із них уже дух випірав — як кажуть — а вони ще не переставали кричати "слава!"
Із великим задоволенням мацав мій ординарець тількищо залишені комуністами ще теплі, вкопані гармати.
Ворожий бронепотяг все далі й далі відсувався, покидаючи станцію. Тут же я побачив маневруючий потяг, і в мене майнула думка, що пустивши порожній паротяг навздогін бронепотягові, можна буде зробити його нешкідливим. Я крикнув здалека машиністові, щоби він зупинив паротяг. Він одразу мене був не послухав, але, коли я назвав йому моє прізвище, яке було залізничникам того району відоме ще з 1918 р., паротяг зупинився. Я наказав двом козакам заволодіти паротягом і пустити його навздогін бронепотягові, а сам із ординарцем кинувся на станцію. Тут по всьому було видно, що з цього боку нас так скоро не чекали, бо в той час, як залізничники, пізнавши мене, повискакували зі станції, вітаючи мене, комуністи, між якими був і комендант станції, юрбою щодуху тікали вздовж колії до залізничного мосту. На мій крик зупинитись вони звертали мало уваги (властиво звернули, бо стали втікати ще дужче). Гнатися за ними по колії було неможливо, а козаки ще не підіспіли. Але втекти вдалося не всім. До 100 чоловік красноармійців із двома кулеметами залишилися на станції. Вони через несподіваність нападу здалися без жадного опору".
Оригінал був написаний для мене, але пізніше він попав у газету, якої зараз вже немає, — "Соборна Україна".
Наступ Запорозької піхоти, що, як уже було зазначено, була майже неозброєна (деякі козаки мали більше надії… на каменюки, чим на свої куцопали), — теж не вдався.
І от саме тоді червоні зробили помилку, яка й схилила перевагу в цьому бою на наш бік.
Коли комуністи побачили відступ наших піших лав, то зраділи, покинули свої шанці, міцні будинки й розпочали безсистемне переслідування Запорожців.
Лави большевиків у деяких місцях були зовсім наближені до наших; чутно було вже, звичайні в таких обставинах, викрики большевиків: "Товаріщі, остановітєсь, ми свої, кладітє оружіє, вам будєт харашо".
У цей критичний момент отаман Гулий кинув на крила лави червоних у протинаступ кінноту полковника Долуда, яка вдерлася в большевицькі лави, знищила їх, бо ніхто не відійшов, і полетіла далі до самого міста Вознесенського.
Алмазівці, котрі під час ворожого протинаступу, стріляниною на картеч, прикривали відступ своєї піхоти, під час молодечої атаки нашої кінноти висунули одну свою гармату з останніми набоями значно вперед і відкрили влучний вогонь по залізничному мосту.
Здається мені, що з тих самих причин бронепотяг, який — як ми бачили — весь час був під загрозою атак 5-го кінного полку, і розпочав свій хуткий відхід до мосту. Цей момент був удало використаний Київцями — станцію було захоплено, а наздогін большевикові-бронепотягові було послано "божевільний" паротяг, себто без керманичів.
Цьому останньому фактові я надаю дуже поважне значіння, бо наколи б це не було зроблено, то большевицький бронепотяг ще наробив би нашому війську чимало клопоту.
Волинці виконали своє завдання напередодні, демонстрували в день бою в бік Ново-Українки й нарешті склали певну заслону під час всієї акції аж до кінця переправи через Буг.
Полковник Ткачук у своїй розвідці з приводу бою під Вознесенським так резюмує наслідки цього бою:
"Бій був дуже впертий, на полі залишилося порубаних шаблями 648 комуністів; з нашого боку було вбито тільки двох козаків та поранено пятьох. Нашій армії досталося тут 18 легких та 8 гірних гармат, 12 мітральєз, 2 важкі гармати, 2 мільйони рушничних та 32 тисячі гарматних набоїв, 5 тисяч рушниць, 48 кулеметів, 4 ешельони ріжного військового майна і 4 тисячі фір большевицького обозу.
Захоплення Вознесенського нашим військом забезпечило його набоями та іншими військовими припасами. Воно підняло настрій та самовпевнення серед нашого потомленого козацтва й налякало ворога. Значіння його настільки велике, що цілком можна погодитися з одним із учасників бою під Вознесенським, який пише. "Цей бій створив невмирущу славу нашому українському козацтву".
Мої персональні спостереження, доклади начальників, які я вислухав на самому місці бою, доклади моїх звязкових старшин тощо дають мені можливість сказати, що кожний із учасників безумовно славного для нашого війська бою виконав те, що йому належало виконати. Було важко, були навіть трагічні моменти, однак взяли верх упертість, завзятість і свідомість, що ми мусимо за всяку ціну дістатися на той берег.
Перебіг діла мені уявляється так:
Акція нашої кінноти в районі Запорожців, яка була розпочата ще поночі (о 2 годині), не вдалася, і отаман Гулий відвів кінноту в ближні балки, поза свої піші частини.
Київці добре орієнтувалися спочатку і майже здерлися на саму станцію, але ж наскочили на 8-мигарматний бронепотяг, який божевільним вогнем із гармат і кулеметів відбив атаку Київців;
Київці відійшли і зручно зачепилися недалечко за місцеві пункти.
За пів години по захопленні міста я вже був радий вітати отаманів Гулого та Юрка Тютюнника, полковників: Алмазова, Долуда, Вовка, Дубового, Нельговського, Добротворського, Троцького, Яшниченка, Литвиненка, Дяченка та багатьох інших, старшину та все козацтво з щасливою перемогою; Волинців не було, бо вони, згідно з завданням, забезпечували нашу акцію під самим Вознесенським із півночі.
З відомостей, що були відшукані в штабі Київської дивізії після перегляду захваченої на станції кореспонденції, а також з принятих зараз же по захваті станції нових депеш можна було зрозуміти, що з Одеса треба було чекати підходу нових ешельонів. Час був дорогий, тому я вирішив до наступного ранку 17 квітня с. ст. бути вже на тому березі.
У конторі начальника станції, після короткої наради з командирами дивізій, по армії було видане таке розпорядження:
16 квітня о годині 10 у Вознесенському.
1. Запорожцям негайно вислати кінний відділ у напрямку Василинового, де знищити деревяний залізничний міст; інші частини дивізії угрупувати в східній частині міста. Київцям забезпечити на тому березі для армії необхідний пляцдарм для спокійного переведення переправи. Волинцям бути на поготові, щоб відбити всі ворожі акції з північного напрямку, які силкувалися б помішати нашому використовуванню Вознесенської бази й переправі армії на той берег.
2. Комендатуру в місті і догляд за порядком має провадити штаб Запорозької дивізії.
3. Дальший поділ здобутого у Вознесенському майна між частинами армії доручається перевести полковникові Ткачукові.
Переправа мала переводитися головним чином за допомогою порому (8 возів або 20 коней). Залізничним мостом могли користатися лише піші частини.