Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Неважко помітити, що у вищезгаданих документах (і Тимчасового уряду, і Центральної Ради) жодного разу не згадується Область Війська Донського, східна частина якого (Таганрозький округ — аж по Макіївку) — невід’ємна складова Донецького вугільного басейну, а у етнічному відношенні — ареал переважно український. Можливо, тому Центральна Рада, Генеральний секретаріат не могли зайняти чіткої позиції щодо захоплення частини Донецького басейну військами генерала О. Каледіна наприкінці 1917 р. Навпаки, вони готові були поступитися інтересами населення Донецького басейну заради збереження приязних стосунків з козачими верхами Дону.
Так, 11 листопада 1917 р. О. Каледін направив Голові Генерального секретаріату УНР В. Винниченку телеграму про те, що козаки почали займати полосу відчуження Катерининської залізниці (а це вже Катеринославська губернія. — В. С.) і дипломатично просив підтримки430. Жодних протестів чи ж то заперечень з цього приводу генерал не отримав.
Генеральний секретаріат вагався навіть тоді, коли до нього зверталися мешканці Донбасу зі скаргами на дії каледінців із проханнями захистити їх від військового свавілля.
Цікаво відзначити, що така позиція викликала протест не лише прорадянськи чи пробільшовицьки настроєних сил регіону. Саме на протидії каледінцям — з одного боку, і гайдамакам Центральної Ради — з іншого, шматуванню ними Донецько-Криворізького регіону в кінці 1917 р. — на початку 1918 р. в Гуляйполі зароджується і починає зміцнюватися махновщина431.
Отже, не варто спрощувати підходи до складної, багатофакторної проблеми, зводити її до дій однієї якоїсь сили. Звісно, головну роль тут відіграли більшовики.
Ідея утворення Донецько-криворізької Республіки викристалізувалася з позиції більшовиків Лівобережжя, що після Лютневої революції відстоювали тези про принципову відмінність Донецького і Криворізького басейнів від господарських засад останньої території України, про проблематичність входження Донкривбасу до складу України, про необхідність з’ясування цього питання шляхом референдуму432. Восени 1917 р., після того як Центральна Рада оголосила себе вищою владою в Україні, а всупереч цьому посилився процес встановлення влади Рад на місцях, особливо в промислових, пролетарських центрах, ідея вичленення Донкривбасу одержала нові імпульси і поступово стала переводитись в практичну площину.
Як відомо, більшовики Південно-Західного краю у листопаді 1917 р. висунули пропозицію скликати Всеукраїнський з’їзд Рад для розв’язання найнагальніших проблем тогочасного життя.
4 листопада 1917 р. об’єднане засідання київських Ради робітничих і Ради солдатських депутатів на ініціативу фракцій РСДРП(б) висловилось за скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який мав створити центральний орган Радянської влади в Україні433. Цю ідею підтримали багато інших Рад434.
Одночасно обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю, який першим зрозумів необхідність консолідації сил більшовиків у всеукраїнському масштабі, виступив з ініціативою скликання всеукраїнського з’їзду більшовицьких організацій, щоб утворити керівний партійний центр більшовиків України. Якби ця ініціатива була підтримана Донецько-Криворізьким обкомом партії і особисто Ф. Сергєєвим (Артемом) як членом ЦК РСДРП(б), то такий центр, очевидно, вдалось би утворити вже в грудні 1917 р.435 Але цього не сталося. На Обласний (Крайовий) з’їзд РСДРП(б), що відбувся в Києві 3–5 грудня, приїхали делегати від більшовицьких організацій Південно-Західного краю, Південно-Західного фронту, Катеринослава і Єлисаветграда. В той час, коли в Києві засідав Обласний (Крайовий) з’їзд РСДРП(б), в Харкові делегати збиралися на свою окрему обласну партійну конференцію. Проігнорувавши з’їзд у Києві, конференція визнала за необхідне «скликати в найближчому майбутньому з’їзд партійних організацій ДонецькоКриворізького басейну і Південно-Західного краю», але не для організаційного об’єднання, а лише «з метою вироблення спільного плану агітації і боротьби»436.
Отже, відмовившись від участі у всеукраїнському партійному з’їзді, керівні працівники Донецько-Криворізької обласної партійної організації в питаннях партійного будівництва виявили явний сепаратизм, що визначив їх позицію і в сфері державного будівництва. Вони зайняли двоїсту позицію щодо Всеукраїнського з’їзду Рад: з одного боку, на ряді засідань підтримали ідею скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, виділили свого представника до Організаційного бюро з підготовки з’їзду, сприяли обранню делегатів на з’їзд, з іншого боку — одночасно в Харківській міській і Донецько-Криворізькій обласній Радах робітничих і солдатських депутатів обговорювали ідею створення обласної ДонецькоКриворізької Радянської Республіки.