Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Слід також додати, що в нинішніх умовах об’єктивних труднощів становлення самостійної української державності (справедливості ради варто зазначити, що в подібних ситуаціях опинились всі регіони колишнього Союзу РСР), зросла спокуса розв’язання назрілих завдань і за рахунок застосування рецептів на зразок того, що призвів свого часу до утворення Донецько-Криворізької Республіки. В усякому разі, чимало чинників прямо чи опосередковано зумовлюють латентність такої проблеми, а іноді і відкриті її прояви.
І знову — поділ думок аж до полярних, взаємовиключних. Звинувачення у назріваючих сепаратистських замірах — одна з тез, що дедалі настійніше пробивається в сьогоднішню політичну полеміку, використовується як своєрідний, у певному розумінні зручний, жупел. Звертання ж до історичних аргументів дуже часто грішать непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків, бажанням підтасувати історичний досвід і його уроки під відстоювану політичну схему, під обраний розрахунок.
Все вищевикладене і зумовлює потребу об’єктивного, неупередженого аналізу історичного матеріалу для з’ясування процесу утворення, функціонування і зваженої оцінки результатів існування Донецько-Криворізької Республіки.
При цьому, гадається, слід мати на увазі, що у численних роз’ясненнях суті поставленої проблеми нагромаджено стільки всіляких нашарувань, псевдонаукових побудов, свідомих перекручень, що нерідко увага відволікається на безплідні манівці, веде в теоретичну безвихідь, відкриває досліджуваний процес від реальних, конкретних людей, їх дій і інтересів.
Принципово важливо з’ясувати політичні передумови і політичні чинники оформлення самої ідеї виокремлення Донецько-Криворізької області, можливості її відриву від України. Безперечно, це ключовий момент для розуміння сутності всієї проблеми, еволюції її практичного вияву на всіх історичних стадіях.
Для Тимчасового уряду, що успадкував великодержавні, централістичні підходи царизму у національній політиці, для урядових партій і організацій (кадети, есери, меншовики, Бунд) Україна існувала в основному і навіть виключно як географічне, а не політико-адміністративне, тим більше — державне (бодай — потенціально!) поняття. Відповідною була і реакція Тимчасового уряду на домагання Центральної Ради вибороти для Генерального Секретаріату (органа виконавчої влади автономії, що народжувалась і де-факто визнавалась уже офіційним Петроградом) прерогативи у межах дев’яти губерній: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (материкові, північні повіти).
«Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» від 4 серпня 1917 р. повноваження Генерального Секретаріату обмежувались першими п’ятьма з перерахованих губерній425. Найрозвинутіші у промисловому відношенні губернії Лівобережжя, а також товарноземлеробські губернії півдня України таким чином «вилучались» з українських. Одним із аргументів затяжної полеміки навколо цього питання був мішаний склад населення означеної території, в тому числі й Донецько-Криворізької області.
Центральна Рада, зі свого боку, довгий час не виявляла належної твердості, послідовності, принциповості щодо Донкривбасу як органічної частини України. Зустрівши Інструкцію Тимчасового уряду обуренням, після бурхливого обговорення її на засіданнях Малої Ради (президії) і шостій сесії Центральної Ради (5–9 серпня 1917 р.)426, документ Тимчасового уряду, а з ним і його позицію щодо Донкривбасу було в цілому схвалено427.
Після повалення Тимчасового уряду питання «про злучення українських земель» («про прилучення «позаавтономних» частин України») було порушено на сьомій сесії Центральної Ради 29 жовтня — 2 листопада 1917 р. 31 жовтня після короткого обговорення було ухвалено постанову: «Поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме — Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини»428.
В ІІІ Універсалі Центральної Ради Харківщина і Катеринославщина уже беззастережно розглядались як українська територія429.