На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
— Ще до війни перечували від людей, що втікали з України, які там гаразди. І знали все про колективізацію й вивози та винищування народу. Але як прийшли большевики, питались селян з-за кордону, бо близько були, як їм живеться. Всі вони якісь застрашені, якісь недовірливі. Казали завжди: «Нічого». Але вже бійці, що не стояли, а проходили й не боялись, казали: буде вам горе люди, буде вам загибіль. Дивіться, до колгоспів ні за що не вступайте, бо це все одно що смерть.
— Ми були ще під большевиками пів року. Як же стали вивозити й проганяти людей з хат, як же чіпили мене за політику, — а я був крамарем у кооперативі, — і стали мене тягати по ночах до НКВД і жадати, щоб я видавав своїх людей і виказував на них, хто націоналіст, і погрожували, що як не скажу згину сам, то ми тихенько зібрались з жінкою і раз у ночі — через Буг на другу сторону.
Цей був тоді молодий і не мав дітей. Вже потім у чужині прижив двоє. Чи не жалує за землею й господарством?
— Земля й господарство? Ба, якби дали бути й жити! Але на дадуть, де, де! А потім: все це набута річ. У нас війни були. В попередній війні ми погоріли, а земля терном поросла, бо в нас був фронт. І нас теж прогнали були. Але як війна покінчилась, і ми вернулись і стали до праці, до року хату ще й під бляхою поклали, поле обробили. Головне: життя й здоров’я. Будем жити й зможем — поставимо будинки, управимо поле. А ні — не треба.
Де був, опустивши Волинь?
— Був у Залізчині. Там де поляки вирізували цілі українські села й палили їх. Там пройшов такий жах однієї ночі, що горіли села довкруги й чути було тільки лемент та рик худоби. Ще й досі здригаєшся на саму згадку. Чудом смерти уйшли. Ті, що залишились цілими — подались у Карпати.
— Там же партизанщина була. Ліси повні. Різних. І наших українських і польських і большевицьких. Приходять до хати, приказують, вимагають харчів. Раз одні, то знову другі. А не послухай — кулька в лоб. Вкінці приходять у день німці, хтось їм виказував, що в тебе вночі були партизани, і стріляють та вішають господарів.
Робітники насилу вивезені через арбайтсамт (бюро праці) — їх ловили, як собак по селах і містах, замикали за дротами та вивозили, як худобу, на експорт. Працювали по фабриках, гинули від бомб і від знущань. Були по селах у баверів і, хоч праці багато, якось жили. Були всюди, в кожній закутині Німеччини. Знають її, пізнали життя і не бояться ні чужини ні праці.
Такі вони — ці люди в таборі. Оце тільки декілька з них, що ви встигли з ними поговорити. І що захотіли розказати вам свою історію. Але їх, таких же три тисячі в цьому таборі і сотні тисячів у інших таборах і по домах Европи.
Довгі місяці вони жили під загрозою примусової репатріяції в чорній розпуці й безнадії. Але розбилися спроби примусу об їхню рішучу поставу: вони воліли смерть на місці, як повільне чи й швидке конання там, на батьківщині.
Тож людолови покінчили своє завдання, їхні комісії від’їхали з нічим. У руки дістали тільки тих, що їх захопили на початках, докіль народ не навчився боронитися, а його постава й страждання не порушили совість світу.
Тож прийшли для нього часи перевірок, анкет, комісій, допитів, розслідів. Вони торгали нерви й мучили й несли з собою нові, незрозумілі небезпеки. Одною з них — бути вискринінґованим, значить викиненим з гурта й відданим німцям в руки. І знову питання: що зроблять з ними німці? І з чого та як житимуть?
Вони гніздилися по руїнах, містилися в півзавалених бараках за містом, скривалися по селах і були знову «остами», що робили на баверів.
Усі вони, селяни, робітники, інтелігенти — могли б вам розказати про своє життя там і тут, неімовірні для вільного світу, історії. Кожне життя — кривавий роман. Алеж кому цікаво читати його, чи слухати? Навіть вояки позіхають стоячи на варті, а службовці УHPА, а потім IPО, нудьгують і нетерпляче й зневажливо мотають головою, слухаючи цих, неймовірних для них оповідань. Не відомо, чи вірять, чи думають, що це вигадки.
Але таборовики, приватники, вискринінговані, чи ні — всі вони мають одне стремління — на захід!
РОЗГАР ПРАЦІ
Спочатку ми організували таборову здоровоохорону. В таборі на Гегінген була я одиноким лікарем. Згодом, коли люди стали напливати до табору, нас було декількох. Число це згодом збільшилося до 11. Але головну організаційну роботу провели ми обоє з д-ром Жуковським. Ми дістали обладнання й ліки і в Зоммекасарні ми вже мали кілька кімнат і кілька відділів. Тоді я обійняла опіку над жінкою, з її жіночими хворобами, вагітністю і пологами, інші лікарі вели внутрішній відділ, далі дитячий, шкірновенеричний тощо. Для пологів, операцій, поважніших хворіб ми відсилали хворих до окружної лікарні в Серваціюсштіфт. Як і ціле наше життя, так і здоровоохорона підлягали американській, тобто міжнародній установі, званій спершу УНРА, потім ІРО, зокрема лікареві, акредитованому при ній.