На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
Такі таборові будні. Їх оживлюють радіопереси-лання та вісті і тривожать комісії, скринінґи, небезпека бути виданим большевикам. Але будні зазублюються один об одного і біжать разками й смугами і з них нанизуються місяці та й роки.
Але ж чого ці люди зажили так? Невже вони й справді не хочуть чи не можуть повернутися до своїх осель, там у рідній, так гаряче любленій батьківщині?
ЧОМУ ВОНИ НЕ ВЕРТАЮТЬСЯ
Колись бачив цей кольор Шевченко на безталанній Україні:
Але не від сонця загорілися села. Колективізація. Про неї розказують сумні, бліді жінки аж тоді, коли їм підступить до серця жаль. Бо так у загальному всі вони залякані двадцятлітньою неволею й переслідуваннями, мовчать недовірливо. Бояться один одного і всі усіх. Мовчать, понуро розглядають настирливого, шо хоче чогось довідатись, і збувають його декількома словами. Галичани зараз же розказують свою історію й причини свого скитання.
… Оце агітація за колгоспами. Мітинги, збори, промови. Розказують, яке добро в колективі та які користі. Люди мовчать і слухають. Потім записуються. Приступає кількох бідняків.
І далі йдуть нові мітинги, потім йдуть переслідування різних націоналістів, куркулів і різної «контрреволюції» — хто його зна, кого й за що забирають зі сіл. Вже й нова сільрада. Потім збори й одноголосне вирішення і — колективізація.
Зима. Проганяють з хат «куркулів». У Крючків двадцять гектарів. Проганяють їх з хати як стоять, дітей босоніж на сніг. Ходять попід хати й просять, щоби прийняли. Та ніхто не прийме. Кожний знає, що подати руку «ворогові народу», те саме, що стати ворогом. Те саме, що взимі на вулицю. Тиняються, просять — безуспішно. Ночують десь крадькома в стайнях і виходять з села в сніговій і мороз. Діти вмирають по дорозі. Йдуть до міста й стають робітниками-пролетарами. Міста ростуть таким способом непомірно швидко. Тіснота. По кілька сімей живе в одній кімнаті. Гризня, ненависть. Часті мандрівки, зміни місця й праці. Шахти і Донбас, бараки, куди завіває сніг і тече дощ, спання на мокрій землі, лахміття порване вкриває спину. Тяжка праця, безпросвітна. Промови, агітації, стаханівщина. Доноси, постійна небезпека за спиною. Голод.
Кримскі також кулаки. Її з дітьми прогнали з хати, а його в Сибір. На лісорубку. За те, що був хазяїном на прадідівській землі. Потім забирають і її з дітьми. Одно вмирає по дорозі в безконечній довго-недільній їзді на північ. Бараки коло Архангельська. Щілинами впадає до них полярна пурга. Щоранку декілька десятків трупів викидають з бараків. Навіть уже привикли до цього виду. Дитину в Кримских зараз відібрано й віддано в «дєтску», щоб виховувалась на радянську людину. До трьох неділь помирає. Роки минули з цього часу, але як нагадає Олена цю страшну смерть з голоду й холоду, не може стримати сліз.
Чоловік її міцний і здоровий. Працює і вибивається. Стає помічником кінооператора в таборі. Бо в таборі повно інтелігентів: інженери, професори, літератори. Різнорідні. Але найбільше з України. Є кіно й театр, є культура. Є голод і смерть від кулі вартового, або від холоду, виснаження й хворіб. Кінооператор, харківський професор фізики старається їм перепустку й висилає їх в місто за чимось там і каже — глядіть, втікайте, я старий, помру й не побачу більше України, але ви молоді, вам треба жити!
Харків. Готель, потім праця в кіні, власна кватиря й нові діти. Наче б зажили старі рани. Але не зажив жаль, і біль і не минається ніколи страх, що викриють.
Цим вдалось втекти. Але ж скільки їх, — сотні, тисячі погинуло в снігах півночі, в жахливих тайгах, на каторжній роботі. Мурманське, Архангелське, Соловки, Ведмежі Острови, Колима і Єнісей, аж далеко на схід.