На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
Молоді мали в авангарді трьох поетів, що потім виправдали свою приналежність до цього славетного «фаху»: Зуєвського, Славутича і Буряківця. В ту пору вони були початківцями і добрими, всі вони читали свої вірші на сходинах, там у підвалі і ми уважно слухали їх та критикували, з чого поети, мабуть, не багато собі робили. І була між ними одинока поетеса нашого загумінку, ніжна пані з притишеним голосом Калюжна, про яку Міяковський говорив, що невідомо чи то людина чи квітка. Між прозаїками була О. Несич[72], що друкувалася в місцевій газеті та робила завжди немало руху, будучи сама метка й повна життя та зацікавлень. Вона то до президії першого з’їз-ду МУР’у, що відбувся в Авґсбурзі, подала телеграму-протест проти неузгляднення участи жінок в літературі, це в викладі Шереха.
Одарченко, спец від граматики, поправляв нам мову, коли ми брались за видання наших творів (як от Парфанович «Загоріла Полонина» і «Інші Дні») і ми називали його Придирченком. Орел працював теж як мовник і задумував створити видавництво. Степовий цікавився етнографією і видав збірничок народніх танців. Сам же вибирався в літературу і написавши коротку казку «Степова Царівна», пустився з нею в турне по таборах Німеччини.
Так таки й справді, не спала літературна братія. Про стилі було багато дискусій і писання. Не даром же Косач апелює до акторки з першої половини п’ятнадцятого століття, що мала кілька милозвучних еспанських прізвищ, в обороні романтизму і «магійности» в театрі. Але разом з тим він пише, що «театр починає журитися за людину, це театр гуманістичний, героїчно-гуманістичний, романтично-гуманістичний».
Так отже гомонів життям наш літературний світ, без огляду на те, що діялося довкола нас і чи хто збирався нас перевіряти й вивозити. Для нас, що пишуть, важливіше було обличчя сучасного театру, зміст, форма й кольорит нашої поезії і стиль нашої прози, як усе те дочасне. Вони бо, вічні…
Наші сходини, там у підвалі, бували різні. Частенько приносили вони й розвагу і розвеселяли. Бо, як жити людині без усміху? Он один літературний вечір, такий повний кольорів, хоча він був легкого жанру, так би мовити, а власне завдяки рибальству. Поет читав вірш, гарний вірш. Так і бачилось — степи українські постелились у далину, а тут і річка Дінець, а над річкою верба, а в річці окунь-рибка срібним животиком грає.
Вірш гарний і милий, хоч усім зрозумілий, отже не модерний. Та що ви думали б: цілий вечір зійшов нам на обговорення, чи ростуть над Дінцем верби і чи є в ньому окуні. На біду оці письменники чи журналісти всі були завзятими рибалками та ще зі східніх областей нашої України. Вони присягали, що ні верб над Дінцем, ні окунів в ньому немає. Аж О. Несич стала лаяти їх: та біда б вас пібрала, рибалки ви! Ми ж тут на літературному вечорі, а не рибальському, чи якому природничому. Читачеві ж байдуже, що росте над річкою, чи плаває в річці. Він бачить синяву простору і річку, що в’ється степом а в ній рибку, що грає срібною лускою, і йому байдуже є, чи немає в Дінці окунів.
Наші рибалки прочунялись з рибальського завзяття і навіть один зацитував вірша Пушкіна про львицю з зеленою гривою, — такий пам’ятник стояв на одній площі в Петрограді. Але — не львиця має гриву, а лев і пам’ятник був з каменя а не з бронзи, і…, але ж вірш пережив поета і його критиків, і не відняв слави поетові. Трішки фантазії і, як що до чого, побрехеньки, вільно поетові вжити для змалювання образу, чи для надання краси чи змісту свому віршеві. Вже не кажім про найрізнородніші і найдивачніші матеріяли, з яких будує свої гротескові будови, чи тканини модерний поет.
72
Літературний псевдонім авторки цієї книжки