Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Роди кажуть…
Фінлі скривився, наче йому заболіла голова.
— Тільки не починайте про те, що кажуть Роди. Я певен, що ви маєте більше поваги до мого інтелекту. Та й свого також, їхні мізки гниють навіть швидше за шкіру. Що ж до Вовків, дозвольте висунути радикальне припущення: не має значення, де вони зараз і що з ними сталося. Нам вистачить підсилювача, щоб закінчити роботу, і це все, до чого мені є діло.
Голова служби безпеки ще якусь мить постояв біля сходів, що вели вгору до ґанку Дамлі-Гауза. Задумливо насупившись, він дивився вслід двом чоловікам на велосипедах.
— Бротіґен останнім часом завдавав чимало клопоту.
— Та хіба тільки останнім часом! — невесело розсміявся Пімлі. — Але його дошкулянням тепер край. Його вже попередили, що його любі друзі з Коннектикуту, хлопчик Роберт Ґарфілд і дівчинка Керол Ґербер, помруть, якщо він і далі буде викаблучуватися. А ще він розуміє: хай навіть чимало колег-Руйначів сприймають його як учителя, а деякі, такі як той недоумкуватий хлопчина, навіть побожно перед ним схиляються, але його… скажімо так, філософські ідеї… ні в кого не викликають зацікавлення. Може, раніше хтось ними й цікавився, але тепер уже ні. А ще я мав з ним розмову після того, як він повернувся. Поговорили відверто.
Для Фінлі то була новина.
— Про що?
— Про певні життєві факти. Сей Бротіґен нарешті збагнув, що його унікальні здібності вже не мають такого великого значення, як колись. Надто далеко вже все зайшло. Два Промені, що досі тримаються, згаснуть з ним чи без нього. І він знає, що наприкінці, швидше за все, буде… сум’яття. Страх і сум’яття. — Пімлі повільно кивнув. — Наприкінці Бротіґен хоче бути тут, хоч би для того, щоб заспокоїти таких, як Стенлі Руїс, коли небо розверзнеться над їхніми головами.
— Ходімо, ще раз глянемо на записи й дані телеметрії. Підстрахуватися ніколи не зайве.
І вони пліч-о-пліч стали підійматися широкими дерев’яними сходами до Дамлі-Гауза.
Двоє кан-тої чекали, щоб супроводити начальника і шефа служби безпеки вниз. Пімлі розмірковував над тим, як дивно, що всі — і Руйначі, й персонал Алгул Сьєнто — стали називати їх «ницими людьми». Якраз Бротіґен і був тим, з чиєї подачі прижилася ця назва. «Заговори про янголів — і почуєш, як тріпочуть їхні крила», — могла б сказати його люба Ма. Якщо й існували в ці останні дні справжнього світу звіролюди, то кан-тої, вважав Пімлі, відповідали цьому описові навіть більше за тахінів. Побачивши їх без тих моторошних живих масок, ви могли б подумати, що то і є тахіни, зі щурячими головами. Та на відміну від справжніх тахінів, які ставилися до г’юмів (за винятком таких видатних осіб, як сам Пімлі) як до нижчої раси, кан-тої обожнювали людську форму, вважаючи її божественною. Тож і людські маски носили як священні. Самі вони на цю тему ніколи не розводилися, але Пімлі й без того здогадувався, що причина в іншому. На його думку, вони вважали, що потроху стають людьми. Саме тому, коли вони вперше надягали маску (маски їхні були з живої плоті, вирощені, а не вироблені), то брали собі людське ім’я, аби відповідало їхньому людському вигляду. Пімлі знав, що вони вважали, буцімто після Падіння якимось чином замінять собою людську расу… хоча, як вони могли в це вірити, у Пімлі в голові не вкладалося. Після Падіння точно буде Рай, це було очевидно для всякого, хто бодай раз у житті читав Книгу Одкровення… але щоб Земля?
Можливо, то буде якась оновлена Земля, проте навіть у цьому Пімлі певності не мав.
У кінці коридору два кан-тої — охоронці, Бімен і Трелоні, — охороняли сходи, що вели вниз до підвалу. Для Пімлі всі кан-тої, навіть худорляві й біляві, були схожі на того актора сорокових-п’ятдесятих років — Кларка Ґейбла. Здавалося, у них у всіх повні чуттєві губи й настовбурчені вуха. Та зблизька ставали видимі штучні складки на шиї й за вухами, де людські маски згорталися поросячими хвостиками й переходили у волохату зубасту плоть, що становила їхню істинну сутність (і байдуже, приймали вони її чи ні). А ще їхні очі. Довкола них росла шерсть, і якщо придивитися, можна було помітити: те, що ти спершу прийняв за очниці, насправді було отворами в тих незвичайних масках з живої плоті. Іноді можна було почути, як маски дихають, і Пімлі це видавалося моторошним і трохи відразливим.
— Хайл, — сказав Бімен.