Ґоморра

Сила клану і далі забезпечується міцністю цементу. Саме на будівельних майданчиках я майже фізично, нутром, відчував усю його міць. Кілька років улітку я пропрацював на будівельних майданчиках; для того, щоб отримати роботу на бетономішалці, мені достатньо було сказати підрядчику, звідки я родом. Кампанія давала найкращих будівельників в Італії — найпрофесійніших, найвправніших, найдешевших; у роботодавця не боліла голова через якість та швидкість виконання робіт. Це — пекельна та вбивча робота, тому я так і не навчився виконувати її бездоганно. Фах, який міг забезпечити чималі заробітки, якщо ти готовий віддати роботі всю свою силу, всю міць своїх м’язів та всю свою енергію. Маєш бути готовим працювати за будь-якої погоди, інколи — в лижній масці, інколи — в одних лише трусах. Помацати та понюхати цемент, бути поруч із ним — це єдиний відомий мені спосіб збагнути, яка сила — реальна сила — є основою моці кланів.

Коли загинув Франческо Якоміно, я по-справжньому збагнув внутрішній механізм професії будівельника. Франческо Якоміно було тридцять три, коли його знайшли мертвим у робочому комбінезоні; він лежав на землі в Ерколанона перехресті віа Кваттро Оролоджі та віа Ґабріеле д’Аннунціо. Франческо упав з риштування. Після цього нещасного випадку всі повтікали, навіть технік-виконроб. Ніхто не викликав «швидку» через страх, що авто прибуде швидше, ніж вони встигнуть утекти. Тому його кинули, і Франческо лежав на вулиці, ще живий, харкаючи кров’ю з легенів. Ця новина про ще одну смерть — одну з трьохсот, що трапляються щороку на будівельних майданчиках Італії, — пронизала мене наскрізь, як спис. Смерть Якоміно викликала у мене лють, що була більше як напад астми, а не збудження нервів. Мені захотілося бути схожим на героя роману Лучано Б’янчарді «La vita agra» («Важке життя»), який поїхав до Мілана, щоб висадити в повітря будинок Ніреллі і в такий спосіб помститися за смерть сорока восьми шахтарів з Ріболли, що загинули 1954 року під час вибуху на «Копальні Каморри», шахті, прозваній так через жахливі умови праці. Мабуть, я теж мав вибрати будинок — конкретний будинок — і висадити його в повітря. Та не встигла мене охопити шизофренія тероризму, як мені пригадалася стаття П’єра Паоло Пазоліні «Я знаю»[5]. Її слова почали пульсувати в моїх скронях — знову і знову, доводячи до сказу, як безкінечне дзеленчання дзвіночків. І замість шукати, під який будинок закласти вибухівку, я поїхав до Казарси на могилу Пазоліні. Поїхав сам, хоча подібні речі робляться не наодинці, а в компанії з кимось — з групою відданих читачів або з подругою, щоб усе це не виглядало надто патетично. Але я вперто подався туди один.