Чаликушу

У вітальні речі були дібрані без смаку, все тут швидше нагадувало крамницю, напхану багатим начинням, а всі ці ханим сиділи, мов манекени, й смакували з того, що вже ось скільки років бідне місцеве жіноцтво умліває коло них.

Я поводилася вільно й сміливо, навіть занадто, але саме цим мені вдалося звернути на себе увагу всіх гостей, самі ж господині від того вже почувалися теж як незграбні й небувалі гості. Звичайно, я намагалася не переборщити в цій смішній комедії, а трималася в межах природності, аби &тось не допетрав, бува, що це тільки гра. Я дала зрозуміти, що мені не подобаються тут і речі, які вони показують, і як вони це роблять. Мені кортіло роздратувати їх так, щоб вони якомога дужче відчули свою нікчемність і убогість душі. Коли старша донька паші показувала мені картини, я коректно, але недвозначно назвала все мазаниною, і тільки про одну малесеньку мініатюру, яка висіла в кутку, хоч була єдина коштовна річ у цій вітальні, запитала, чому її так далеко почепили. Одне слово, я не похвалила анічого, навпаки, все ганила. Та вже уповні помстилася я за вечерею. Хто знає, у скількох дам за цим розкішним столом застряв у горлі шматок, скільки гостей розгублено тицялися ножами й виделками, бо не вміли їх вживати, і ще скільки змушені були відмовитися від улюбленої страви, через те що не знали, як набрати її собі на тарілку або з’їсти.

Так, я сьогодні помстилася всім. У мене були такі впевнені й витончені рухи, що жінки не могли приховати свого подиву, а все позирали нишком у мій бік. Я ж теж поглядала на них, та від цих поглядів у їхніх руках тремтіли виделки, а гості й господині давилися й захлиналися. Найбільше осоромилася гувернантка з Бейоглу. Вона, мабуть, вважала себе набагато культурнішою за цих неоговтаних жінок, бо все хизувалася перед ними своєю смішною французькою мовою. Мене, як учительку, вона мала за колегу, отож вирішила, що її професійний обов’язок — позмагатися зі мною.

Але ж я їй і всипала! Вона побачила, що непереливки, і, щоб якось порятуватися, сказала:

— Я погано розмовляю по-турецькому.

— Дарма, мадемуазель, — відповіла я, — давайте розмовляти французькою.

Та ледве-но вона склеїла докупи кілька слів, як я відразу ж висміяла її.

Так маленька непомітна вчителька початкової школи знову стала Чаликушу. Тією гострою на язик, дошкульною й безжалісною, як та, що колись доводила до плачу найкрасномовніших виховательок пансіону.

Ми сперечалися з гувернанткою про правила етикету, але вона відразу ж заплуталася — їй бракувало знань французької мови. Та все-таки вона вирішила приголомшити ось чим:

— Я бувала в найвищих колах… Я все-таки бачила те життя своїми очима…

Я посміхнулася й одказала:

— Ба, не досить тільки бувати. Треба пожити в тих колах природним життям.

Моїм словам, треба сказати правду, бракувало делікатності. Бідна жінка сполотніла й хутко зникла, звернувши на те, що треба йти до одного з найменших дитяток паші.

Господиня з дочками вже й геть присмирніли. Десь ділася пиха і та гидка маска зверхності. Вони стали схожі на самих себе. І, як направду, були вони зовсім не погані люди. Тоді й я стала знову звичайною вчителькою, котра розуміє, яке незначне її становище.