Чаликушу

«Муаліме-ханим [86], наш батько, мати і я просимо вас приїхати сьогодні до нас у гості. Вас привезе фаетон, він у вашому розпорядженні».

Я одразу здогадалася, чого вони хочуть: засліпити й мені, як нашим вчителям, очі своїм багатством і розкошами. Перша думка була така: подякувати холодно за високу честь і відіслати назад маленьку ханим разом з її ландо й крутивусом-ординарцем. Але потім мені закортіло трохи провчити цих телепнів і показати, хто я така. Ще в Стамбулі мені доводилося бачити не одного пашу, навіть вельможніших за цього. Отже, сьогодні матиму роботу. Для Чаликушу немає більшої втіхи, як зірвати з когось облудну маску й показати, що під показним величним видом ховається нікчемність і гнилість. Що робити, така я вдалася. Я не дуже погана, люблю простих людей. Але я жорстока до пихатих багатирів. Другий рік уже я сиджу як статечна панночка, та вже сьогодні маю-таки право трохи побешкетувати.

Цього разу я одяглася не так, як завжди, а з шиком, хоч водночас і просто. Дякувати аллаху, у мене ще був темно-синій костюм, якого привіз колись з Парижа дядько Азіз.

Надіде довелося почекати мене таки довгенько. Ще в Б. я вирізала з якогось європейського часопису жіночу голівку з модною зачіскою. Тепер, приладнавши малюнок до люстерка, я прикликала все своє мистецтво до того, щоб зробити й собі таку зачіску. Вийшло, щоправда, дещо більше ніж просто екстравагантно. Здається, було забагато фантазії. Але що мені? Адже я сьогодні актриса й повинна справити враження на цих пишних «провінційних красунь».

Маленькій ханим довелося мене чекати не тільки тому, що я чепурилася. Мені хотілося краще роздивитися в цій бідній темній хатині оту дівчину, котра усміхалася сама собі в люстерко. Соромливо й знічено якось дивилася я на своє обличчя, наче та дівчина була мені чужа. Ніхто не прочитає мого щоденника. Так чому ж не описати всього, як є? Дівчина здалася мені гарною. І що уважніше я придивлялася, то більше переконувалася: саме така врода зваблює людей. Не ті були очі, що в Стамбулі. Тоді Чаликушу мала веселі безтурботні оченята, якісь блакитні, а в них, здавалося, вигравало, пересипане золотими іскрами, прозоре-прозоре світло. Ні, в цих очах виднілася чорна туга, що лишилася від самотніх і тужних ночей, від утоми, суму й дум. Коли ці очі не сміються, то здаються великими й глибокими, мов жива мука. Та варто їм засміятися, як вони вже меншають, з них хлюпоче світло, і здається, що воно котиться по щоках дрібними промінчиками.

Які тонкі й гарні риси обличчя. Вони можуть викликати в людини бажання заплакати. Є в цьому обличчі і якісь вади, та навіть вони приємні. В Текірдазі дядько Азіз не раз говорив: «Феріде, твої брови, як і твоя мова, починаються гарно й тонко, а потім збиваються з дороги». Я дивлюся на ці брови, що починаються, як казав дядько, тонко й гарно. І справді: вони губляться десь біля чола. У мене верхня губа дещо закоротка, і через те видно низку зубів. Здається, що я завжди ледь-ледь усміхаюся. Недаремно Реджеп-ефенді говорив, що я й після смерті сміятимуся.

Я чула, як походжає внизу, вицокуючи підборами, маленька ханим, але не могла відійти од люстра.