Помста професора Моріарті

— Ви говорите англійською мовою? — чемно запитав Ноб.

— Вам потрібні кімнати? — запитанням відповів йому господар пансіону.

— Ні, сер, ми хотіли б побачити одну з ваших постійних мешканок, місіс Ірену Нортон.

— Почекайте. Піду дізнаюся, чи вона вдома. Як мені про вас доповісти?

— Друзі з Англії. Наші прізвища їй нічого не скажуть.

Господар коротко кивнув і зачинив віконце. За три хвилини він вигулькнув знову.

— Пані Нортон зараз вийде, але вона зможе приділити вам лише кілька хвилин. Доведеться почекати он там, у вітальні, — господар кивнув на двері з протилежного боку вестибюля.

Подякувавши, Боб Ноб і Ембер пішли до вітальні. Це була велика світла кімната, недбало заставлена кріслами й столами, на яких, задля розваги відвідувачів, лежали Книжки та журнали.

Ембер опустився в крісло, а Ноб підійшов до великого вікна й глянув на гладеньку, мов дзеркало, поверхню озера.

По якомусь часі двері відчинились, і до вітальні ввійшла вдягнена до прогулянки жінка: під незастебнутим бежевим плащем на ній були такого ж кольору спідниця та біла блузка, темне волосся прикривав модний капелюшок.

Ембер подумав, що їй років тридцять п'ять, але була вона ще досить приваблива, а її очі могли породжувати марні надії в будь-якого нормального чоловіка.

— Ви до мене?.. — запитала вона якось нерішуче, але пильно придивляючись до незнайомців.

— Якщо ви місіс Ірена Нортон, то до вас, — шанобливо відповів Боб.

— Так. — Голос у жінки виявився мелодійний, але погляд був дещо тривожний.