Москва Ординська. Книга друга

Подаючи той самий матеріал, московський історик кінця XIX століття вилучив із тексту все те, що вказувало, хоч би натяком, на старійшинство Касимовського хана перед Московським князем.

Московська історіографія тому й не вказала про участь у поході Івана (Якуба), щоби не відкрити і його підпорядкованість Касимовському ханові.

Звичайно, московська історична наука не могла спинитися на казанському поході 1467 року, хоча й приписала його Касимовському хану.

Тому ще у часи М. М. Карамзіна вигадали продовження:

«Немедленно другая рать Московская (тепер уже без Касимовської, аби не ділитися славою. — В. Б.) с Князем Симеоном Романовичем пошла из Галича в Черемисскую землю (в нынешнюю Вятскую и Казанскую губернии) сквозь дремучие леса, уже наполненные снегом, и в самые жестокие морозы. Повеление государя и надежда обогатиться добычею дали воинам силу преодолеть все трудности. Более месяца шли они по лесным пустыням, не видя ни селений, ни пути пред собою; не люди, но звери жили еще на диких берегах Ветлуги, Усты, Кумы. Вступив в землю Черемисскую, изобильную хлебом и скотом — управляемую собственными Князьями, но подвластную Царю Казанскому —..; (московити. — В. Б.) истребили все, чего не могли взять в добычу, резали скот и людей, жгли не только селения, но бедных жителей, избирая любых в пленники. Наше право войны было… древнее, варварское, всякое злодейство в неприятельской стране считалось законным» [18, т. VI, с. 222].

Таку культуру, закони та право несли московити на чужі землі. Так було від XV–го по ХХ–те століттях. Так є в XXI столітті. За прикладом далеко ходити не треба — Чечня.