Людина, що знайшла своє обличчя

І Престо простягнув листоноші разом з розпискою десять доларів.

На обличчі листоноші засяяла посмішка, він подякував, побажав всіляких благ і бадьоро пішов назад.

— Перемога! — не стримавшись, вигукнув Престо, розмахуючи телеграмою над головою, зробив пірует, повернувся й побачив Еллен, яка стояла на порозі його кімнати, бліда, з широко відкритими од здивування очима.

— Навіщо ви це зробили? — глухо запитала вона.

— А ви все бачили й чули? Що таке я зробив, міс Еллен?

— Навіщо ви прийняли телеграму на ім’я Антоніо Престо? Навіщо ви обманули листоношу?

— Я не обманув його і прийняв телеграму тому, що я і є Антоніо Престо.

— Цього не може бути!

— А проте це факт! — весело вигукнув Престо.

— Тоді, значить, ви обманули нас, мене і дядька, називаючи себе містером Смітом?

— Так, у цьому я винен. Особливі обставини змусили мене зробити такий вчинок. Не судіть мене, доки не вислухаєте моїх пояснень. Коли повернеться з обходу містер Баррі, я вам усе розповім.

Еллен пішла в кухню насуплена, похмура, не сказавши більше ні слова. Все це було надто незвичайно, перевертало всі уявлення про пожильця. Багато чого з того, що Еллен говорила містерові Сміту, вона не наважилася б сказати Престо. Еллен пригадала всі свої розмови з ним, пригадала, як іноді суворо обходилася з невдахою-журналістом. Потім почала заспокоювати себе: «Ні, це не той знаменитий Антоніо Престо, якого вона знала по екрану. Мабуть, однофамілець, може родич…» Дівчиною настільки оволоділи сумніви і цікавість, що вона в цей день нічого не могла робити.

Прийшовши з ганчірками та швабрами з одній руці і відром води в другій у кімнату Престо, вона була дуже збентежена. Як тепер поводитися з цим новоз’явленим Престо? Вона вже не сказала йому, як звичайно: «Тепер тікайте, не заважайте!», а глянула на нього майже винувато і пробелькотіла:

— Містер… Престо! Пройдіть, будь ласка, в сад…

— Зараз! — відповів Престо. — Хвилиночку… — Він швидко писав щось на телеграфному бланку.

Ця випадкова затримка розсердила Еллен. Їй здалося, що Престо навмисне затримує її, солідничає. Та й вона гарна! Немов підлещується! І вже із звичайною суворістю вона сказала:

— Мені ж треба прибирати!

— Ось і все! — сказав Престо. — Вибачте, що затримав вас. Піду я не в сад під сосну, а, з вашого дозволу, на пошту. Піп! — гукнув він собаку. — Ходімо гуляти.

Сенбернар, який уже давно заглядав у кімнату, почав весело гавкати і стрибати.

Престо вийшов.

— Містер См… Містер Престо! — гукнула його Еллен несподівано для себе. Цікавість виявилася сильнішою за неї.

Престо повернувся.

— Вибачте… — промовила вона, і щоки її почервоніли. — Скажіть мені тільки, поки прийде дядько, ви… той чи не той Тоніо Престо?

— І той, і не той, — відповів він. — Пробачте, я дуже поспішаю на пошту. Потерпіть трохи.

І він пішов у супроводі Піпа.

Обпершись на палицю швабри, Еллен кілька хвилин стояла в роздумі, а потім з запалом почала прибирати.