Син сонця [uk]

— Думаю! — твердо сказав Карна, — такі, як ти, і на це здатні!

— Я ж можу натиснути сильніше, Вайкартано!

— Добивай! — мовив Карна, безстрашно дивлячись у вічі Шальї.

— Ти й справді… нескорений, — буркнув той, обережно витягаючи спис.

— Від кого ти чув це слово? — скинувся Вайкартана.

— Байдуже… Мені соромно, що я послухав Юдгішгіри. Ворухни рукою… Ребра цілі?

— Здається… Рушай до битви! Там гинуть ратгіни, прикриваючи мене!

А біля стягу і справді кипів запеклий бій, і гинули один за одним воїни, котрі насмілились протистояти Бгімасені. Карна увірвався як вихор у саме пекло сутички і стругав Бгіму з колісниці держаком списа. Велет важко гримнув на землю, та Карна не став його добивати, а помчав далі, бо Ашваттгаман крикнув йому, що бачив стяг з Хануманом на правому крилі серед тригартів Шашувармана.

Шашуварман, князь тригартів, стояв на розбитій колісниці і кляв небеса і землю, а його сотники намагалися перешикувати ратгінів.

— Де Арджуна? — спитав Карна.

— Він був у мене в руках! — збуджено вигукнув тригарт, — Я його поранив, Карно, а мої піхотинці ухопили оте диво в жовтому, Васудеву, і стягли з колісниці! Пхальгуна вихопив меча, та навряд чи відбився б, аби не Крішна! Уявляєш, у Володаря Двараки була якась така штука, від променя з якої мої піхотинці зціпеніли, наче лісові мавпи перед царем нагів!

— Знову зброя Богів, — буркнув Карна, — ну, нічого… Зладнаємо!

— На нас ідуть панчали, — сказав Шашуварман, — оце лихо, мої ратгіни зовсім без прикриття, бо піші ще не отямились від паралічу і не знаю, чи взагалі отямляться. Я сам трохи не потрапив під той промінь! Що воно таке, а Карно? Хіба можна воювати такими штуками?

— Нічого, тримайся, друже! Сюди прийде підмога від князя Гастінапуру, Я вже послав гінця. А куди поділись Арджуна з Крішною?

— Не знаю! — зітхнув Шашуварман, — щезли як тіні!

Підмогу тригартам привів сам Дурьйодгана, а на місце піхотинців-тригартів стали найманці Крітавармана, і бій закипів з новою силою. Карна став на чолі лави, бо князь Гастінапуру геть знесилений пораненнями, ледве одбивався і трохи не втратив стягу, але з бою не виходив. Панчали Дгріштад'юмни, розлючені втратами, бились наче демони, та Карна нищив ворожих воїнів одного за одним, наче полум'я сухостій. Колісниці синів, його вірне прикриття, трималися поруч, і Карна радів, що хлопці ще живі.

— Гей, Карно! — почувся голос Ашваттгамана, — залиш мені Дгріштад'юмну! Я сам хочу прикінчити вбивцю батька!

— З задоволенням! — озвався Вайкартана, і його стріла вп'ялася в лице піхотинцю- панчалу, що намагався дістати до Драуні списом, — а де це Арджуна?

— Ти все про Арджуну… Я сам його шукаю! Чув, що його перепинили саки і трохи не прикінчили. А до того ми з ним зітнулись — і маєш…, - Ашваттгаман вказав на втикані стрілами лати, — але сьогодні Непереможний неохоче йде на двобій! Може теж… тебе шукає?

— Може! — буркнув Карна і тут таки відчув різкий біль і теплий струмочок, що побіг під латами.