Час великої гри. Фантоми 2079 року
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
— А можна послухати, як там булькає? — вийшовши з‑за столу він став на коліна перед дружиною, приклав голову до живота. Оля охоче розстебнула джинси, щоб легше було притулити вухо.
Він відчув, як хвиля ніжності огортає його.
— Вибач, я дуже завинив перед тобою, — він поцілував її нижче пупка, знову приклавши вухо, й не почув жодного булькання. — Я тебе дуже люблю. І дуже хочу.. Твої слизовики проживуть день без тебе?
— Будуть тільки раді.
— Тоді поїхали, — підвівся він з колін.
«Козак Мамай» віз їх до Чабанів, туди, де на краю старого яблуневого саду стояв непримітний дерев'яний дім — колишній резервний штаб ФВУ, створений ВІРУ напередодні окупації Києва Чорною Ордою, а нині об'єкт РОК. Гайдук подзвонив туди і попередив про свій приїзд.
Перед входом у дім його вже чекав черговий офіцер, який передав ключі.
Водій Крук запитально подивився на Гайдука.
— Ви вільні. Забирайте з собою офіцера. Я зателефоную вам. Провівши поглядом «Мамая», що поїхав у напрямку Окружного шосе, вони з Олею увійшли всередину І одразу були приємно здивовані: тут було тепло, в каміні палав вогонь, оселя виявилася охайною — все виблискувало чистотою, на підлозі у вітальні лежала шкура білого ведмедя, а холодильник у кухні був завантажений м'ясом, сирами, овочами; господарі не забули й про горілку та вина.
— Ну знаєте, Ігорю Петровичу це всі ваші розвідники так живуть? — свиснула від здивування Оля. — Чи тільки вибрані?
— Вперше тут, — виправдовувався Гайдук, подумки похваливши Невінчаного, який жив у цій хаті після повернення з Молдавії.
Роздягнувшись, вони лягли на пухнасту білу шкуру дивлячись на вогняні ігри всередині каміна: полум'я мало безліч барв — від пекельної чорно–іржавої до ангельської прозоро–блакитної.
Непомітно і легко, наче сновиди, вони наблизилися одне до одного, входячи в солодкі, тремтливо–беззахисні тунелі темряви — темряви внутрішньої, що належала лише їм двом, але також і третьому ще не відомому життю, ще передчуттю життя, яке починалося зі скриків, схлипів, стогонів та шепотів, поцілунків та вибризку двох струменів, що, зливаючись, дають нове життя.
Потім спали, пригорнувшись один до одного, потім Гайдук бігав, голий, у двір — приносив дрова до каміна, потім вони їли і потім знову лягали на ведмежу шкіру.
Через кілька годин такого штабного життя, як назвав його Гайдук, Оля урочисто оголосила:
— Вони зустрілися!
— Хто?
— Твій Янь і моя Інь. Я відчула це.
— Булькало?
— Ні. Це як вибух… там. Теплий, гарячий… Як я вас люблю, Ігорю Петровичу..
— Скажи мені «ти».
— Ні, не скажу.
— Я прошу, — поцілував він її.
— Ні. Ви для мене — ви.
— A я думав… ти мене вже розлюбила.
— Хоч і генерал, а таке дурне… — вона ніжно притулилася до нього.
— Почекай, дай перепочити, — злякався він. — Так усі мої Яні закінчаться.
— Ви знаєте, що таке шістдесят дев'ять, пане генерале?
— Ні.
— Боже, і ви ще навчалися в ем–ай–ті? Дивіться.
Вона лягла на нього, поклавши свою голову йому на ноги.
Нова хвиля збудження огорнула їх, ведучи до нового виверження й темряви.
Десь годині о четвертій вони вийшли на свіже повітря. їм здалося, що день став світліший. Блукали по саду тримаючись за руки і цілуючись, забувши про все на світі, наче стався обвал пам'яті, немовби над ними справді запанував Нульовий Час: час їхнього кохання без минулого і без майбутнього. І тоді вони наштовхнулися на молоду яблуньку що дивом затесалася серед старих безплідних дерев–пенсіонерів, яких давно треба було спиляти.
Гайдук не повірив своїм очам: яблунька викинула липкі бруньки, готові розкритися й породити білий цвіт. Оля торкалася бруньок й, підносячи пальці до носа, вдихала їх гіркуватий запах.
— Almighty Lord, — беззвучно ворушив він губами, беручи до своєї долоні Олині пальці. — Thank you for this sign, I heard your whispers and I ask you, please, to gift us our child and to protect him. Help us all in these difficult times and thank you, God, for what you do for us. Amen.
— Що ви там мурмочете, пане генерале? — засміялася Оля. — Знову якийсь таємний шифр?
— Повертаймось, бо замерзнеш. Ти вже дві години як вагітна.
Дім видався їм теплим раєм. Оля почала чистити картоплю, щоб зварити. Гайдук взявся за м'ясо, намагаючись посмажити його у вогні каміна, настромивши на шампури. З цієї затії нічого не вийшло, м'ясо обвуглилося й довелося досмажувати неспалені шматки на сковороді. Голодні, ковтаючи слину від запахів та шкварчання м'яса, вони незчулися, коли пролунав раптовий, як постріл, телефонний дзвінок.