Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
Гаруда скрикнув знову і помчав до воріт.
Вони встигли проскочити, і Кубера підострожив Птаха.
— Куди ми летимо? — спитала Ратрі.
— У Місто Жадань, що понад річкою Ведра, — відповів той. — А це Сам. Він живий.
— Що сталося?
— Він — той, кого розшукує Яма.
— Чи не заявиться він у Місто Жадань — шукати його?
— Безсумнівно, пані, безсумнівно. Але поки він знайде його, ми встигнемо підготуватися.
У дні, що передували Великій Битві, у Місто Жадань стікалися захисники. Звістку-попередження принесли городянам Кубера, Сам і Ратрі. У Місті Жадань уже знали про мобілізацію в сусідніх містах, проте досі не відали, що їм загрожує нашестя Небесних карателів.
Сам навчав військо, що мало битися проти богів, а Кубера — тих, хто мав протистояти правовірним сполченцям.
Чорні обладунки було викувано для Богині Ночі, про яку казано: «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче…»
А на третій день перед шатром Сама на рівнині за містом виникла вогняна вежа.
— Це Владика Пекельного Колодязя з’явився, аби виконати свою обіцянку, о Сіддхартхо! — забринів голос у Самовій голові.
— Тарака! Як ти знайшов… І впізнав мене?
— Я дивлюся на полум’я, що є твоєю справдешньою сутністю, а не на плоть, що її приховує. Тобі ж це відомо.
— Я гадав, ти загинув.
— Так мало не сталося. Ті двоє таки випивають очима життя! Навіть життя таких, як я.
— Я ж тебе попереджав. Ти привів за собою свої легіони?
— Так, привів.
— От і добре. Невдовзі на це місто підуть війною боги.
— Знаю. Багато разів літав я на крижану гору, де стоїть Небесне Місто, а мої вивідачі й зараз там. Тим-то мені відомо, що готуються вони напасти на вас, ще й підбурюють людей взяти участь у битві. Хоч вони й не вважають за потрібну людську допомогу, проте вбачають користь у тому, що люди прилучаться до зруйнування Міста Жадань.
— Атож, їхній задум неважко зрозуміти, — промовив Сам, пильно вдивляючись у могутній вихор жовтого полум’я. — Які ще в тебе новини?
— Чекай пришестя Червоного.
— Я чекав його.
— Він знайде тут свою погибель. Я маю побороти його.
— Він скористається антидемонським репелентом.
— У такому разі, я знайду, як знешкодити репелент або ж уб’ю Червоного з безпечної відстані. Він буде тут, коли споночіє.
— А як він дістанеться сюди?
— На летючій машині — не такій великій, як Громова Колісниця, що її ми тоді намагались украсти, — але дуже прудкій. Я не зміг би напасти на неї, коли вона летить.
— Він буде один?
— Так, якщо не брати до уваги машин.
— Машин?
— Сила-силенна всіляких механізмів. Його летюча машина напхана якимсь дивовижним обладнанням.
— Це може обернутися для нас великими неприємностями.
Вогняна вежа зробилася жовтогарячою.
— Але й інші ось-ось будуть тут.
— Ти ж казав — він летить один.
— То правда.
— Тоді поясни, що ти хотів сказати.
— Інші прийдуть не з Неба.
— Звідки ж тоді?
— Відтоді, як тебе забрали на Небо, я чимало мандрував, я обнишпорив увесь світ — усі його висоти й низини, шукаючи спільників серед тих, хто також ненавидить Богів Небесного Міста. До речі, у тому твоєму попередньому втіленні, я таки намагався порятувати тебе від кицьок Канібуррхи.
— Я знаю.
— А боги й справді дужі — дужчі, ніж будь-коли раніш.
— Ну то скажи, хто йде нам на підмогу.
— Повелитель Нірріті Чорний, він ненавидить всіх і все на світі, та найдужче ненавидить Богів з Небесного Міста. Тим-то і шле битися на рівнині побіля Ведри свій нелюд — тисячу зомбі. Він обіцяв, що після бою нам, ракшасам, вільно буде вибрати собі які завгодно вцілілі тіла вирощених ним безмозких мертвяків.
— Не до вподоби мені допомога Чорного, та іншої ради немає. Коли ж вони прибудуть?
— Уночі. А Далісса з’явиться тут ще раніше. Я вже чую її наближення.
— Далісса? Хто це?..
— Остання з Матерів Нестерпного Жару. Тільки вона одна знайшла порятунок в глибинних водах, коли Дурга й звитяжний Калкін брали приступом морський купол. Їй подушили всі яйця, й вона не може більше нічого відкласти, але в тілі її все ще криється спопеляюча сила морського жару.
— І ти гадаєш, що після всього вона допомагатиме мені?
— Вона не допомагатиме нікому. Вона остання, хто вцілів з її роду. Вона битиметься на рівних — сама за себе.
— То знай, що та, яку звали колись Дургою, носить нині тіло Брахми, вожака наших ворогів.
— Он що, тепер ви обоє — чоловіки. Далісса могла б стати на бік Калі, якби та лишилася жінкою. Але вона вже вибрала, до якого табору пристати. Ти — її вибір.