Хроніки Південного

«Де ти, дівчинко моя, де ти є, Юрґа, Юрґіта?» — співаю я собі під носа, чекаючи на неї біля амфітеатру так, ніби вона була моєю дівчиною. Але між нами нічого такого нема, і я нічого не роблю для того, щоб було щось. А думати може хто що хоче. Хоча роздумами, мабуть, тут усе не закінчиться. Зустрів якось у дворі Едиту, поговорили трохи про Моніку, як у неї справи, а потім вона каже мені: «Я бачу, що ти кожного дня гуляєш з крутою дівкою, і стиль свій змінив… Щоб не сталося, як із тою Міглею». Ах, вже та надмірна жіноча цікавість. Але коли я через неї ще не дістав по голові від якого-небудь Брюса Лі, то, можливо, все тут не серйозно і не так підозріло.

Бачу здалека, як Юрґа йде. Сарафан вище колін, а коли робить крок, то мов пружинить… Вся аж сяє. Чесно кажучи, мені трошечки шкода, що між нами нічого такого немає. Але я ніяких зусиль для цього не докладаю. Поки що прикидаємося, що нам і так класно.

Йдемо з нею бульваром попри залізну змію, що поруч з аптекою. Щойно лив дощ, повсюди калюжі. Калюжі — це нічого, можна перескочити чи обійти, але не можеш ніяк вгадати, де на тебе чекає розхитана відбита тротуарна плитка, мов пастка безжалісного мисливця. Стаєш на таку, а з-під неї вода тобі прямо у кросівок — хлюп! Важко навіть уявити, як це може роздратувати! Але лише заспіваєш Beck’a «I’m a loser, baby!» і стрибаєш далі. Крокуєш з мокрою ногою, мов той лох, у кросівку хлюпає не лише вода, але й якась багнюка. Та нічого тут не вдієш, бо запасних шкарпеток зі собою у кишені не носиш.

Ми проходимо весь піший бульвар і повертаємо на алею Каштанів, до ковзанки. Правда, ковзанка тільки взимку працює, але там на розі — кав’ярня. Сидиш собі з горнятками чаю та хавчиком, аж поки вже можна починати грати у шашки, ніхто нас на вулицю не жене, людей майже нема, а барменша іноді тобі заливає кип’яток вдруге на той самий пакетик чаю. Дивовижно, але хтось надумав тут на стінах розвішати репродукції картин Далі.