Хроніки Південного

«Чимала кількість віруючих стурбована тим, що в Шяуляї хочуть змінити назву площі Перемоги. Отримано повідомлення від сфери неземної екзистенції. Ми, члени клубу Реріха, на підставі цього повідомлення ясно зрозуміли, що люди часто примітивно оцінюють пам’ятники перемоги та могили загиблих воїнів. Це — величезна помилка, оскільки пам’ятники перемоги мають неймовірно важливе значення у смертельній боротьбі добра зі злом у сфері земної екзистенції. Якщо існує намір змінити назву площі Перемоги, потрібно серйозно зважити цей крок. На підставі повідомлення від сфери неземної екзистенції ми звертаємося до мешканців міста Шяуляй з проханням не змінювати назви площі Перемоги. Ми вважаємо, що необхідно змінити не назву, а її сутність: це була б перемога над власними вадами, злом, гріхами. Ідея перемоги — прагнення до божественного світла, любові та добра. Просимо сприйняти це звернення серйозно, спробувати заглибитися в питання і зрозуміти, що ми всі знаходимось в руках Всевишнього».

Усі оточили жіночку з текстом, почали висловлювати свої зауваження, що змінити, що додати чи забрати, а ми тихенько змилися.

— А ти вловив ту мульку про зустріч уві сні на даху? — запитав мене Мінде, коли ми вже відійшли від того будинку.

— Та. Мені так довбонуло, що навіть не міг ржати. Мене мов спаралізувало. Хотілося себе ущипнути, чи мені не сниться.

— Мені це нагадало одну історію. Пам’ятаєш, як пару років тому була мода викликати різних духів? Запалюєш свічку, вимикаєш світло, кладеш голку з ниткою на аркуш паперу, де написані різні літери…

— Ну.

— Ну, мені це розповів один знайомий. Начебто компанія все зробила, як треба, але для жарту. Голка по аркушу літала, літала, писала ПРИЙДУ. СКОРО. І раптом чують, як щось на балконі шкребеться. Відчиняють двері балкона, а там на краю сидить якась баба у довгій сукні з капюшоном. «Бля, — кричить Реміга, — що тут за курва!» Хтось стягнув той капюшон і побачили її морду — майже як Джим Керрі у фільмі «Маска». А вона підводиться з краю балкона і йде просто на них. Ті перелякано відступають, але Реміга очунявся і схопив її за барки. «Ти, хвойда підвальна, піздуй нафік звідси, щоб я більше тут тебе не бачив!» І викинув її геть через двері. І все.

— Прикольно. Майже як жарт від Ерліцкаса. У нього теж схожі історії. Тільки всі їх розповідають із серйозним виразом обличчя.

— Хто той Ерліцкас?

Цим питанням Мінде мене просто вбив. Я вдав, що не почув. Ми мовчки повернулися додому, бо розваг вже мали по горло.

Я довго не міг заснути. Мене охопив якийсь страх. Як ми докотилися до цього? Схоже на пияків, які нарешті усвідомили, що не можуть без шнапсу, все — почались ломки. Або як наркомани. Опа, дивись, і ти вже зовсім в іншому світі. І страшенно дивуєшся, типу, чому так скоро? А я думав, що тут лише гра. Коли добре подумати, для нас ці дурниці теж були лише грою. Але нам ще не пізно щось змінити, коли початок такий, ясно, що туди рухатися не потрібно. Не треба чіпати Реріха, Крішни, Аджурни і Леніна. Питання лише в тому, як ми до цього докотилися. Почали з касет того Казлаускаса з медитаціями. Але по правді, я не дуже вірив, що ми зможемо піднятися кудись у космос. Я надіявся просто зосередитися, навчитися концентруватися, таке завжди добре вміти, і в регбі також. Можливо, мені від тої книги Іванаускайте «Відьма і дощ» дах трошки з’їхав. Там теж здавалось, що тобі пелену з очей здерли і зненацька дізнаєшся, як усе насправді. Багато речей, які здавались абсурдними, без зв’язку, насправді зовсім не випадкові. Ніби нічого серйозного, просто натрапили на шайку клоунів-придурків, але все одно почуваєшся ніяково…