Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
Він замовк, і більше нічого я від нього не почув.
Я коротко переказав Томазяку про побачення та розмову з арештованим і повільно пішов до готелю.
Досі чомусь я не відчував себе остаточно переконаним доказами, які виклав Томазян. Не те, щоб я йому не вірив. Ні. Але згадка Догадова про таємницю інших людей, думки про те, що я сам, зберігаючи подібну таємницю, нічого не розповів слідчому про Ярослава Макаренка і Ліду Шелемеху, мучили мене, призводили до якоїсь непевності. Але яка ж би то чужа інтимна таємниця зобов’язувала до мовчання, коли це шкодило йому ж?
Заходив вечір. Колір неба обіцяв наступного дня хорошу погоду. Навколо панувала тиша.
В готелі я довідався, що з Іркутська прилетів Самборський і зайняв кімнату в другому корпусі.
Вікна його кімнати були якраз проти моїх вікон.
НЕСПОДІВАНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Після розмови з слідчим і зустрічі з Догадовим мене нікуди не тягло з кімнати. Покоївка стукала в двері, нагадуючи про вечерю, але я подякував і до їдальні не пішов. Електрики не засвічував і мовчки в сутінках ходив із кутка в куток по м’якому килиму, що вкривав підлогу в кімнаті.
Знов згадав усі події, пов’язані з будівництвом Глибинного шляху та моїми друзями. Детально аналізував поведінку Догадова, всі свої розмови з ним, шукаючи в тому чогось підозрілого. Безперечно, він завжди виявляв надзвичайну цікавість до всього, однак така цікавість, на мою думку, є характерною рисою кожного журналіста. Я не уявляю собі журналіста без неї. Але чи був Догадов журналістом в справжньому розумінні цього слова? Короткі інформації, досить рідко вміщувані в “Зорі” за його підписом, ще не давали йому права називати себе так. Я пригадав нашу першу зустріч, потім розмови в редакції, його вперте намагання завести ближче знайомство з професором Довгалюком, Лідою Шелемехою та їхніми друзями, вічне розпитування про них та про справи тунелю. Все ж це не були докази проти нього. Його поведінка по відношенню до Макаренка? Це заслуговує на увагу. Якщо Догадов ворог, чужоземний агент, — а я все ж таки вірив Томазяну, — то як розуміти ту гарячу підтримку ідеї герметизації тунелю, що її висловлював цей палеонтолог при всякій нагоді? Невже ті, кому він служив, були зацікавлені в здійсненні цієї ідеї? На що ж вони розраховували? На те, що герметизація приведе до затримки будівництва, до колосальних витрат, а може, й до краху цього величного плану?
Чому ж тоді Макаренко так уперто, так гаряче обстоює герметизацію? Він не може не розуміти, що його впертість — це те, на що роблять ставку за кордоном. Ясно це й Саклатвалі… Чи це я абсолютно нічого не розумію?
Знову і знову я згадував розмови з цього приводу, перебирав у пам’яті відомі мені факти про Макаренка, про ставлення до нього тих інженерів, яких мені доводилося бачити на засіданнях Ради будівництва в Іркутську. Всі зазначали, що він талановитий інженер, і майже всі вважали його за злочинця. Його колишній друг Самборськнй, — а Самборськнй, безперечно, був у минулому щирим його другом, — перетворився на завзятого його противника зовсім не тому, що заздрив Ярославові Макаренкові, як про те натякав Догадов… Не міг я цьому повірити, а надто тепер.
Згадавши про Самборського, я глянув на вікна його кімнати.
Там світилося. За столом, схилившись над якимись паперами, сидів сам Самборськнй. Мені добре було видно його профіль. Інженер цілком занурився в свою роботу. У мене з’явилася думка — зайти до цієї молодої енергійної людини і поділитися своїми сумнівами.
Поки я роздумував, зробити це чи ні, Самборськнй раптом звів голову і випростався. В кімнату до нього хтось зайшов. Я підступив ближче до свого вікна, придивився і сторопів. До Самборського зайшов не хто інший, як Ярослав Макаренко.
Ярослав простяг руку, але Самборськнй лише уклонився і показав гостеві на стілець. Всією своєю постаттю він немов підкреслював офіціальність цієї зустрічі. Макаренко видався мені теж дуже стриманим. Правда, віддаль і подвійні вікна, що відокремлювали мене від них, заважали бачити геть усе, та спостережливість і багата уява допомогли мені домалювати дрібниці цієї зустрічі. Я почував себе, наче в німому кіно, де показують фільм навіть без написів.
Присунувши до вікна стілець і вмостившись на ньому, я стежив за тим дивним для мене побаченням. У моїй кімнаті було темно, і вони, звичайно, навіть підозри не мали, що за ними хтось стежить. А можливо, їх це зовсім не обходило. Мене ж дуже цікавила ця розмова колишніх приятелів, а тепер ворогів. Я подумав, що то було офіціальне відвідування в якійсь справі, що стосувалася ліквідації катастрофічної поводі. Та хіба ця зустріч не могла викликати спогадів про минуле, про їхні колишні взаємини, привести до значно щирішого обміну думками, ніж десь в управлінських кабінетах?