Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

На перший погляд, — до чого любовне листування й ця національно-соціальна патетика? Що це? — любовна незграбність чи примітивізм різночинця, який вибився в люди й намагається доладу й недоладу говорити штучними вченими фразами, своє мужикофільство обертаючи в навмисну позу?

Мабуть, ні те, ні те, а може, і те, і те, а до того ж ще й романтичне протиставлення поета як вищої натури філістерам і міщанству.

Тема офіри, тема жертовности — один з основних моментів Кулішевого самоусвідомлення.

Він плекає надію, що його «великі муки сердечні» обернені будуть на «велике діло», «негибнуще для потомства».

— Нехай Бог прийме страданія мої і інших щирих душ у жертву угодную і просвітить світом своїм Україну, — зносить молитву Куліш!

Думка про жертву завжди володіла Кулішем.

— Мале було б те діло, — каже Куліш, — коли б його можна малими жертвами іскупити.

— Будуть мученики, будуть великі жертви, — каже Куліш.

— Ради мучеників Бог ізвергав не раз огонь на землю: чому ж не звергне й до нас, коли вже багато мук за Вкраїну перенесено, багато чистих жертв принесено?!

У листі з 22 лютого 1859 Куліш виразно пише, підкреслюючи трагічне самоосвідомлення своєї особи:

— Великі муки душу мою облягають — я б Вам розказав, щоб і Ви знали, які бувають муки на світі. Бо Ви небагато од своїх сусід можете про таке довідатись. Я Вам показав би не ту трагедію, котору на театрі іграють, а ту, що й пером не спишеш, а хіба живим словом — любій душі, як мати дитині, перекажеш.

Він рівняє себе з Байроном і цитує його слова. Для нього в світі не залишилося нічого, окрім мертвого пустельного ніщо.

— Бажаю смерти з щирої душі, — пише Куліш, — більш мені нічого бажати. Байрон перед смертю сказав: «Єсть у мене дороге на світі, та рад я, що вмираю!» Так і я сказав би, кінчаючись. От до чого доживсь я зі своїм серцем гарячим, зі своєю німотою душевною, зі своїми високими помислами. Не дай Вам Боже, — додає Куліш, — зійти на мою дорогу, лучче виходьте заміж і живіть попросту, нікому зла не чинячи. Карається, мабуть, чоловік за те, що піднімається або хоче піднятись вище своїх братій. Згадайте легенду про Прометея, що йому було за той огонь, которого він добув з неба.

Шлях Кулішів життєвий — шлях офір, страждань, Прометеєвої титанічної рокованости. І коли б вона, кохана дівчина, зійшла на той шлях — то і на неї чекала б та сама доля: загибіль.

Куліш говорить не про щастя, а про трагедію. Коли він і ошукував дівчину, — то манив він її не примарою щастя, а мрією самоофірних страждань. Трагедія, офіра, страждання — от тематика його роману з Милорадовичівною. Перед Кулішем носилися трагічні постаті давньоєврейських пророків, Прометея, Байрона. Згадка за Прометея не була випадковою, не була побіжним словом, що його кинуто ненароком, ні, — це було виявом широкої програми життєвої акції і водночас виразом внутрішньої його істотности. Таким себе відчував Куліш.