Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
… На нараду до начальника райвідділу збиралися неохоче. Сидоренко був не в настрої, враз спохмурнів ще дужче, а погляд прикипів до Турчина.
— Товаришу капітан, що ви про це скажете? — прогримів.
— Маєте на увазі крадіжки?
— А що ж я іще можу мати?! — скипів старший лейтенант, — То ви займаєтеся казна-чим, тільки не отими крадіжками.
Кров ударила Павлові в голову. Ледве стримався, щоб і собі не підвищити голосу.
— Я вас не розумію.
— Бачу. Що ж, поясню. Я дав повну свободу дій: дерзайте, проявляйте ініціативу, а ви? Що на сьогодні маєте?
— Не так уже й мало. По-перше, ми напали на слід машини.
— Вже два дні минуло, а ви тільки напали… А вам було дано одну добу. Одну! — підкреслив начальник. — А п'яниці? Що ви можете сказати про них? Що ж це виходить. Розучилися працювати?
За всі роки роботи в міліції з Павлом іще ніхто так не розмовляв. Од злості йому аж в очах темніло, хотів відповісти також різко, але його випередив Яківчук:
— Прошу мені вибачити, товаришу начальник, тільки ми не знаємо, чого ви хочете від нас.
Кругле Сидоренкове обличчя нараз застигло. В кабінеті запала тиша, і крізь розчинену кватирку влітав дзвінкий галас дітвори.
— Та-ак, — протягнув Сидоренко. — Ви не знаєте, чого я хочу. Ну, ну, — покрутив головою, — дожилися ми… Виходить, я з вами розмовляю незрозумілою мовою? Дивно. Доведеться ще раз пояснити. Так ото слухайте: я хочу, щоб ви працювали вміло, оперативно, щоб, зрештою, знайшли злочинців.
Напруження нервів у Турчина враз спало, і він іронічно зауважив:
— А ми їх і знайдемо.
Знову всі завмерли, чекаючи найгіршого. Проте цього разу вибуху не сталося: певно, начальник спохопився, зрозумів, що взяв не той тон.
— Я в тому не сумніваюсь. Тільки — коли, ось питання. Може, накажете чекати на четверту крадіжку? — Сидоренко окинув присутніх гострим поглядом. — Нас губить благодушність. Ми повинні їх випереджувати, а не вони нас. Сталися три крадіжки підряд, а ми що зробили?..
Зворухнувся слідчий Сивокінь.
— Дозвольте з вами не погодитися, товаришу старший лейтенант. На скільки я, так би мовити, в курсі справ, щось та зробили. Дещо в руках таки тримаємо. Тільки не треба гарячкувати. Гарячка в нашому ділі — не помічник.
Начальник примружився:
— Ви на що натякаєте?
Сивокінь подивився на нього голубими, спокійними очима.
— Я не натякаю, а кажу, як є: гарячка в нашому ділі — не помічник.
— Я теж такої думки, — підтримав його Турчин.
Сидоренко міцно стиснув своє підборіддя, Мамітько похитав головою, Яківчук посміхнувся і став розглядати свої руки, інші зиркали то на начальника, то на слідчого, то на старшого оперуповноваженого карного розшуку.
— Я розумію, — не випускаючи підборіддя, заговорив Сидоренко, — багатьом мій тон не подобається. Що ж, я не артист, грати не вмію. Одначе прошу мене зрозуміти: я лиш кілька днів очолюю відділ, сталися три крупні крадіжки… Сьогодні мав розмову з генералом. А що я йому міг сказати? Шукаємо…
— Вірно сказали, — подав голос Яківчук. — Вже деякі ниточки маємо.
— Ниточки… — іронічно посміхнувся Сидоренко. — А вже треба мати мотузки, ланцюги. Все місто гуде. Та що місто. Район! А в нас — нитки. Треба діяти напористо, рішуче. Ось ви, товаришу старший лейтенант, що можете сказати про двох чоловіків, яких люди бачили серед ночі неподалік будинку директора комбікормового? Нічого. А ви не задумувалися, що то могли бути Яцкевич і Дорощук.
— Задумувався, чом ні. В моїй практиці було, коли п'яниці залазили в квартири, але, як правило, брали мізер. А тут же розмах…
— Це тільки ваші розмірковування. А мені потрібні факти. Впала підозра, то розсійте її або підкріпіть фактами. Я вам дав повну свободу дій, бо вірив у ваш досвід, у ваші знання, в те, що ви знаєте район, обстановку. Але бачу, що з того нічого не виходить…
Звівшись, Сидоренко снував між столом і стіною, на якій висіла оперативна карта району. Турчину він здавався безпорадним, бо ж і крик, і оці нервові кроки — ознака слабкості. І Павло, рвучко випроставши спину, чітко промовив:
— Все буде добре, товаришу старший лейтенант. Злочинців ми знайдемо, і дуже швидко.
Начальник перестав ходити, допитливо подивився на оперуповноваженого.
— Звідкіля така певність?
«Якщо вже взявся заспокоювати, — подумав Турчин, — то ж не лізти в кущі…»
— Будемо виходити на Яцкевича, Дорощука та Валентину Яцкевич.
Яківчук невдоволено завовтузився. Від нього всього можна було чекати, і Павло заспішив: