Ліки від страху

— Чи не можна трохи точніше?

— Я спитав його: «Ашотаке? Що там у них стряслося?» Так він мені сказав, що для моїх нервів краще буде, коли я все на місці взнаю. Тоді я захотів дізнатись, коли мене відпустять, щоб удома не хвилювались. У моєї дружини слабе здоров'я, різні там нерви-шмерви, серце-шмерце…

У коридорі перед кабінетом я бачив дружину Понтяги: на зріст вона була, мабуть, не більша за мене, але в плечах, прямо скажемо, набагато ширша — симпатична жінка, схожа на хокейного воротаря.

— Ну і що він сказав, коли вас відпустять?

Понтяга зіщулився від цього спогаду.

— Він засміявся і сказав, що, мабуть, років через сім відпустять…

Якщо по совісті казати, то свою голову під заставу професійної чистоти Понтяги я б не дав. Але в цей момент мене затопила хвиля задушливої люті проти знавіснілого мерзотника, який, мало не вбивши мого товариша, вкрав у нього документ, виданий для охорони Закону, і, перетворивши його в мандат беззаконня, ходить з ним по світу і від мого імені, від імені моїх товаришів, від усієї нашої корпорації, спаяної довічним обов'язком особистої чесності, грабує і мордує людей, напускаючи на них похмурих демонів страху.

— Жартівник він, — сказав я Понтязі. — Дарма, скоро дожартується.

— Ашотаке — ви його спіймаєте? — усміхнувся Понтяга, і раптом ця усмішка якось непомітно розтяглася в болісну гримасу сорому й ненависті, з-під рожевих повік викотилися дві безбарвні, каламутні сльозинки, які пекли йому шкіру, наче краплі розплавленого скла, і він ледь чутно сказав голосом, жовто-сірим від гіркоти: — Дай боже, щоб він те відчував, коли ви його візьмете, що мені довелося передумати, поки ми туди доїхали…

Я встав з-за столу й відійшов до вікна, щоб дати йому впоратися з хвилюванням. Він сопів за моєю спиною, шморгав носом, відкашлювався. Потім спитав:

— У вас тут можна курити?

— Прошу, прошу, скільки завгодно.

Понтяга дістав пачку, довго черкав сірником по коробці, у нього тремтіли пальці, і тоненькі солом'яні трісочки ламалися в руках одна за одною. Я взяв зі столу коробку, черкнув і дав йому припалити, мінливе біле полум'я жадібно облизало сигарету, він глибоко затягнувся, так, що запали ніздрі на червонуватому носі. Сигарети він поклав на стіл, і я згадав, що Лижин теж курив «Приму».

— Вам дим не впливає? — чемно поцікавився Понтяга, відганяючи рукою синю хмарку.

— Ні. Ми зупинилися на вашому дзвінку додому.

— Так, на дзвінку додому. Я став просити його, щоб він дозволив подзвонити мені додому. Він спершу не погоджувався, але я його просив, просив, ой, як я просив цього бандита, дай боже, щоб його швидше винесли на простирадлах. — Понтяга гарячково затягувався, його сухеньке, жалюгідне обличчя, наче чарівний ліхтар, знову освітилося жаром уже минулих переживань. — І він мені таки сказав потім — ашотаке? — «Можете подзвонити, але не кажіть, що вас затримали, коли знадобиться — дружину повідомлять». І я подзвонив…