Ліки від страху
- Автор: Вайнер Аркадий Александрович, Вайнер Георгий Александрович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0247-3
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Ліки від страху». Краткое содержание книги:
Вістря роману спрямоване проти споживацького ставлення до життя.
— Це мені в тебе треба питати, але ти якось спритно влаштувався, що я в тебе в доповідачах. Поки ти вештаєшся, перли криміналістики твориш, ще один розгін вчинили. Докіль це триватиме?
Він так і сказав — «докіль», і голос його від гніву густішав, набираючи поступово пекельну, як піч, чорноту. І думав я про це якось зовсім спокійно, ніби не мене сварив по телефону Шарапов і не до мене мав відношення цей загрозливий дзвін у голосі, який розжарювався поступово до червонястих спалахів. У мене було таке відчуття, ніби я випадково присутній при лайці двох сторонніх мені, зовсім незнайомих людей, і чим там скінчиться у них розмова, домовляться вони, помиряться чи один покарає другого, було мені якось геть байдуже.
— Що, мовчати будемо? — спитав Шарапов, і ця безглузда фраза, яку завжди говорить допитуваним інспектор другого відділу Колотигін, вивела мене з оціпеніння:
— Єсть не мовчати, товаришу генерал. Правда, мені й говорити поки що нема про що. Завтра зранку розберусь і доповім.
— Ні, Стасе, не завтра. Сьогодні.
— Слухаюсь. Сьогодні.
Не став я сперечатись і нічого не став йому доводити: хіба розкажеш по телефону, що я сьогодні вже ні на що не годен, що не можна допитувати потерпілого від розгону, коли в тебе в голові гримить громом небесним жаркий, ледь чутний шепіт — «благаю про дітей малих… як кульбабки», і не йде з очей всохле, наче мертве, обличчя Лижина — «але найчастіше мене називають Парацельсом», і в серце б'є сором, важкий, мов гиря, за сліпоту мою, за злу копійчану пихатість до Хлєбникова, який видався мені поганий тим, що про Лижина говорив у минулому часі, а насправді наважився на такий вчинок — «і відступати пізно», — якого мені, можливо, і за все життя не здійснити.
— Ти що, погано себе почуваєш? — спитав Шарапов.
— Ні, нічого, дякую. Нормально.
— Я зараз у міністерство їду, ти мені подзвони додому годині об одинадцятій.
— Слухаюсь. А де потерпілий — на Петровці?
— У Серпухові він.
— Де? У Серпухові? — мені здалося, що я не дочув.
— Еге ж, — і в голосі генерала було чути злу досаду. — Вони його для певності за сто кілометрів завезли.
— Так мені що, у Серпухов, чи що, їхати? — злякано спитав я: така подорож була зараз вища моїх сил.
— Ні, його з хвилини на хвилину наші хлопці на Петровку привезуть. Ну гаразд, бувай. Чекаю дзвінка.
Я вийшов з будки й огледівся, міркуючи, як мені краще їхати. Вечір був синій, дуже тихий, теплий і м'який, наче кицька. Сонце вже зникло десь за бульварами, зовсім далеко, проте один бік будинків був іще світлий, і у вікнах нагорі поступово тьмяніли шибки, ніби стигнучи від шаленого багрового мерехтіння призахідної заграви. А сутінковий бік будинків уже тонув у чорноті ночі, яка швидко розливалась.
Вздовж тротуару повільно їхала «Волга» із зеленим вогником: я намацав у кишені свою новеньку останню десятку і махнув шоферові. Вмостився на задньому сидінні й сказав:
— До саду «Ермітаж», — оскільки звітуватися перед шофером мені не треба було, а найбільш розважальна установа в місті розташована якраз навпроти вже такої серйозної, що далі нікуди.
— А шо таке? Мене просить прийти працівник відділу по боротьбі з розкраданням соцвласності, то чому мені не з'явитися до нього зразу ж? — сказав потерпілий. — Надто коли він присилає по мене капітана міліції, хоч і переодягненого в цивільне? Я вас питаю — а шо таке? Хіба я повинен був йому чинити опір? Та я ніколи міліції не чинив опору. Подумаєш, викликають — а шо таке? — спитають, поговорять і відпустять…
Це він не мене питав скоромовкою — «ашотаке?», а вголос перевіряв себе: де і якої він припустився помилки, коли, в чому і яким чином слід було йому здогадатися, що це аферист, а не капітан міліції, представник похмурої організації, «якій він ніколи не чинив опору» і яка, при всій її несимпатичності, ніколи не завдавала йому такого жахливого збитку — близько п'яти тисяч карбованців.
Звали його дивним іменем Соломон Іванович Понтяга, народився він п'ятдесят вісім років тому в славному місті Одесі, одержав п'ять бойових медалей за війну, решту — досить довгих — років працював у торговельній мережі, серйозних неприємностей від наших органів не мав, поки сьогодні вранці не з'явився до нього на ярмарок у Лужники, де він завідував галантерейним павільйоном, капітан міліції…
— Еге ж, книжечку він мені червону показав: ідіть, мовляв, сюди, є про що пошептатись. Ашотаке? Будь ласка, можна й поговорити, коли щось важливе цікавить наші органи внутрішніх справ. Мені боятися міліції нічого, я значок «Відмінник торгівлі» маю, за дванадцять років, що я підійшов до цього діла, бог нещастя відвів. Ну от, зайшли ми з ним до кабінету, і він мене питає: «Ви — Понтяга?» Якщо це я — то я йому просто-таки й сказав: «Я — Понтяга: мене тут кожний собака знає…» А він мені зразу: «Розпишіться на повістці, замикайте кабінету, і поїхали…»