Ліки від страху

Розводячи артистично руки, Венделін Хок киває в мій бік, і широкі рукави його чорної шовкової мантії злітають угору, мов крила архангела, і питає він люб'язно:

— Чи викликана незвичайна манера висловлюватися в такий жахливий спосіб тим дивним характером життя, яке веде мандрівний лікар?

Я стискаю пюпітр на кафедрі так, ніби вхопив під вуздечку норовистого жеребця, і кажу повільно, важко перекочуючи жовна на вилицях:

— Вам усім здається дивним моє життя, оскільки ви живете інакше. Не науці й скорботі людській ви служите, а тішенню плоті своєї і гордині невситимій. Ви роками за піччю сидите і їсте рябчиків, у сметані тушених…

— Ми своє їмо, а не жебраємо чужими куснями! — кричать із зали.

Я повертаюсь на голос:

— Своє? Але ви ж не шинкарі, а лікарі. Ти, крикнувши мені образливе, ховаєшся в кутку і носиш золотий ланцюг на мантії, а я прийшов у ваше місто, насилу зібравши грошей на вбрання з ряднини…

Венделін Хок говорить голосно:

— А Ціцерон носив мантію, пофарбовану співгромадянами в пурпур двічі. Як накажете бути з ним, коли ми всі ніна що не здатні, відмовляючись податися за Парацельсом у бурлацтво?

Жар навалюється сухим, оглушливим маревом. Погано розрізняю обличчя переслідувачів, які сидять переді мною, але відчуваю струм ненависті й презирства, що йде від них.

— Знайте ж, пожирачі свинини, хлебтуни пива, хтиві козли, — я чесно провів свої мандри! І можуть вони мені служити тільки до похвали, а не до сорому. Бо хто хоче пізнати закони натури, мусять ногами своїми пройти книги її. Тільки книги вивчаються від літери до літери, а природа — від країни до країни. Що не країна, то новий аркуш життя — ось книга законів натури, і саме так належить перегортати сторінки її…