Вулиця Червоних Троянд

Вертоліт приземлився чверть години тому. Розчинивши дверцята, пілот потурив мене з машини, але мені не дали впасти — чиїсь руки підхопили й поставили на землю. Я встиг лише подумати, чому ж не висаджують слідом Єржі?

Тепер ось — ліфт.

Падіння припиняється. Знову брязкіт, дзвінок, і мене випихають із тісної кліті. Кроків чомусь не чути, відчуття таке, що я перебуваю в просторому приміщенні, а всі звуки зосталися десь за порогом.

З мене зривають пов’язку. Стою серед кімнати. Вікон немає. Білосніжні стіни, світлий лінолеум підлоги. Через круглий отвір на стелі вливається холодне сяйво. У кутку низеньке ліжко, столик, стілець із м’яким сидінням.

Чоловік, що скинув з моїх очей пов’язку, розглядає мене. Йому, мабуть, за тридцять. Широкий крислатий капелюх кидає тінь на повновиде білоброве обличчя. На чоловікові коричнева сорочка, заткнута під пасок чорних бриджів, кобура на поясі. Він посміхається.

Помітивши кров, що засохла в мене на голові, чоловік співчутливо хитає капелюхом, показує на ліжко і прямує до дверей. Я тисну на двері коліном. Вони замкнені.

Куди я потрапив? Де Єржі? Звідки тут, у дрімучому тропічному лісі, ця кімната? Чи не приверзлося мені все — і погоня за вертольотом, і бійка в повітрі, і лінолеум на підлозі? Думки розбігаються. Мене тягне до ліжка, як магнітом, бажання впасти на подушку відтісняє все. Але я обминаю ліжко — у ніші, за шторою, видніє край умивальника.

Підставляю голову під холодний струмінь, що б’є з крана. Кімната гойдається, світло, що ллється зі стелі, перетворюється на мерехтливий диск. То описують коло лопаті вертольота. Вони січуть повітря перед моїм обличчям. Диск насувається на мене, ще мить — і лопаті пошматують тіло, розкраять череп… З жахом хапаюся за щиток на грудях, а щиток вибухає синіми іскрами. І все зникає. Тільки вітер з пронизливим посвистом оглушливо стугонить, реве і підхоплює мене, як пір’їну…