Вулиця Червоних Троянд

Тугий струмінь завихрюється від лопатей гвинта, б’є в груди, кидає мене униз. Перший захід не вдався. Ще раз підлітаю до машини, і тепер уже не зменшую, навпаки — поволі збільшую швидкість. Відчуваю, як тіло долає опір повітряної хвилі, сила ракетних касет переборює її. Обшивка фюзеляжу слизька, холодна. Задерев’янілі пальці ковзають по металу. Я чіпляюся за ручку дверцят обома руками, смикаю, шарпаю. Ручка не піддається. Дверцята не відчиняються.

Може, пощастить з лівого боку? Зовсім оглухнувши од ревіння мотора, відштовхуюсь од вертольота, даю повітряному вихору збити мене униз і підлітаю до машини з протилежної сторони. Та марно! І тут дверцята як приварені. Аугустіно поруч, за тонкою стінкою фюзеляжу, та хіба розірвеш нігтями метал… Невже доведеться відступити, повернутися ні з чим до «замку»? Я зо зла розмахнувся ногою, щоб гепнути у дверцята, і, перекинувшись через голову, вхопився за тверду гуму колеса. Повертатися назад? Ні! Мусить же пілот десь посадити машину. Я не відстану від вертольота. Хай летить, приземляється, і я разом з ним теж приземлюся. Чи вистачить на політ ракетного заряду касет? Як тільки касети спорожніють — тоді все, смерть. Але я не дам їм спорожніти. У мене ж є можливість заощадити заряд. Якщо вмоститися отут, між колесами, та міцніш триматися за шасі…

Вітер продуває мене наскрізь, ніби тисячі голок пронизують тіло. Долоні обдерті до крові. Тупо ниє шия, бо сиджу скоцюрбившись, пригнувши голову. Шолом упирається в якісь гвинти, затиснуті гайками-«баранцями». Для чого ці гвинти? Ага, тут люк… Він задраєний зовні. А що, як відгвинтити «баранці»? Тільки б вистачило сили в задубілих негнучких пальцях…

Кришка люка падає, ледь не зачепивши обличчя, погойдується на завісах. З отвору дихнуло теплом. Не роздумуючи, єдиним поштовхом посилаю тіло у чотирикутний люк, виважуюся на руках. У салоні машини — присмерк, затишок. І з цього присмерку виринає раптом бліде перекошене обличчя, воно нависає наді мною, наближається. Я бачу нерухомі розширені очі Аугустіно і хапаю його за барки. Цуплю на себе, в отвір. Пілот чіпляється руками за край люка, я підсвідомо притискаю ліктем його пальці до поріжка отвору. Він гарчить від болю. Ми от-от удвох пірнемо в порожнечу. Саме цього я й хочу — витягти його з машини.

На весь салон — зляканий зойк. Єржі?! То її голос… Вона у вертольоті?..

Мимоволі розслабляються м’язи. На якусь мить. Удар в обличчя туманить свідомість. Голова смикається назад, натикається на щось тверде, мені здається, що тріснув шолом. Перед очима спалахують райдужні кола. Мене тягнуть за комір, опиратися немає сил. Останнє, що встигаю, — розстебнути ракетний пояс. Не можна, щоб він потрапив до рук цього негідника — це зовсім недавній винахід наших інженерів. Пояс сповзає униз, в отвір люка. Я вже нічого не бачу і не відчуваю.