![На дорозі [calibre 1.19.0] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/1/5/5/0/na-dorozi-calibre-1-19-0-download.jpg)
На дорозі [calibre 1.19.0]
- Автор: Керуак Джек
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: javalibre.com.ua
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «На дорозі [calibre 1.19.0]». Краткое содержание книги:
У бюро подорожей була неймовірна пропозиція повести до Чикаго «Кадилак» лімузин 47-го року. Власник їхав на ньому з Мексико, втомився і посадив усю сім'ю на поїзд. Він лише хотів посвідчення та щоб машина туди доїхала. Мої документи запевнили його, що все буде добре. Я сказав, щоб він не хвилювався. І сказав Діну:
– Ти дивися, не втечи з цією машиною.
Дін скакав від бажання побачити її. Нам треба було почекати годину. Ми лежали на газоні біля церкви, де в 1947-му я провів деякий час з волоцюгами після того, як відвіз Риту Бетанкур додому, і там на газоні я заснув просто від жахливої втоми, відкривши обличчя післяобіднім пташкам. Десь грала органна музика. Дін бігав по місту. Він заговорював якусь офіціантку в забігайлівці, домовився з нею про зустріч у «Кадилаку» після обіду і повернувся, щоб розбудити мене новиною. Тепер мені стало краще. Я прокинувся для нових ускладнень.
Коли приїхав «Кадилак», Дін одразу на ньому від'їхав «заправитись», а чоловік з бюро подорожей подивився на мене і спитав:
– Коли він повернеться? Усі пасажири готові їхати.
Він показав на двох ірландських хлопців зі східної єзуїтської школи, котрі з валізами чекали на лавці.
– Він просто поїхав заправитись. Він зараз повернеться.
Я побіг за ріг і дивився, як Дін із заведеним мотором чекав на офіціантку, котра переодягалась у своїй готельній кімнаті; справді, я бачив її з того місця, де стояв, – вона дивилась у дзеркало, чепурилась, поправляла шовкові панчохи, я мріяв поїхати разом з ними. Вона вибігла й за-стрибнула у «Кадилак». Я повернувся назад, щоб заспокоїти начальника бюро подорожей і пасажирів. Я бачив відблиск «Кадилака», який переїжджав Клівленд плейс із Діном, щасливим, у майці; він розмахував руками, розмовляв з дівчиною та горбився над кермом, тоді як вона сумно й гордо сиділа поряд із ним.
Посеред білого дня вони поїхали на парковку, зупинились біля кам'яної стіни (Дін колись працював на цій парковці), і там, з його слів, він зробив це з нею за лічені хвилини; і не тільки це, він ще й умовив її слідувати за нами на схід, щойно вона отримає зарплату в п'ятницю, приїхати автобусом та зустрітися з нами на квартирі Іана Макартура на Лексінгтон-авеню в Нью-Йорку. Вона погодилась приїхати; звали її Беверлі. За тридцять хвилин Дін закинув дівчину в готель, з поцілунками, прощаннями, обіцянками, і прилетів під бюро подорожей, щоб підібрати команду.
– Ну, ти вчасно! – сказав Бродвейський Сем, начальник бюро подорожей. – Я вже вирішив, ти втік із цим «Кадилаком».
– Це моя відповідальність, – я сказав, – не хвилюйтесь. – Я це сказав, бо Дін так метушився, що всі могли здогадатись про його божевілля. Дін зробив діловий вигляд і поміг хлопцям-єзуїтам з їхнім багажем. Вони ще не встигли всістись, і я ще не попрощався з Денвером, як він уже погнав уперед, – величезний двигун клекотів, як могутній птах. Уже за дві милі від Денвера Дін зламав спідометр і гнав більше ніж сто миль на годину.
– Ну, нема спідометра, то я й не знатиму, як швидко їду. Я просто прижену цю тачку до Чикаго і знатиму по часу. – Здавалось, ми навіть не їхали сімдесят, але на шосе в бік Грілі всі машини залишались позаду нас, немов мертві мухи. – Ми їдемо на південний схід тому, Селе, що нам треба заскочити на ранчо Еда Уола в Стерлінгу, ти повинен з ним познайомитись, побачити його ранчо, а цей човен так летить, що ми без проблем туди доїдемо й доберемся до Чикаго задовго до поїзда того чоловіка. – Добре, – погодився я.
Почав лити дощ, але Дін не зупинявся. Це була чудова велика машина, остання зі старих лімузинів, чорна, з великим продовгуватим тілом, колесами з білими дисками і, напевно, куленепробивними вікнами. Хлопці-єзуїти -Святий Бонавентура – сиділи позаду, задоволені та щасливі, бо були в дорозі й не мали жодного уявлення як швидко ми їхали. Вони спробували поговорити, але Дін їх не підтримав, зняв майку і їхав голий:
– Ох, ця Беверлі – солодка маленька дівчинка – вона приїде до мене в Нью-Йорк – ми одружимось, як тільки я дістану папери про розлучення від Каміл, – усе владнається, Селе, вперед. Так!
Чим скоріше ми залишали Денвер, тим краще я почувався, і робили ми це швидко. Стемніло, коли ми звернули з шосе й поїхали грунтовою дорогою, яка вела нас через суворі простори Східного Колорадо в бік ранчо Еда Уола серединою Койотової Безодні. Дощ не припинявся, багнюка була слизькою, і Дін сповільнився до сімдесяти, але я сказав йому їхати ще повільніше, а то нас занесе, але він відповів: