Кись
- Автор: Толстая Татьяна Никитична
- Язык: украинский
- Переводчик: Ноэль Даат
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Кись». Краткое содержание книги:
Шановні читачі!
Оскільки сам роман «Кысь» написано народною говіркою, у перекладі я використовувала південноукраїнські говірки та суржик.
З повагою: Ноель Даат (noelledaath@mail.ru)
Лев Львович обірвав пісню, упав головою на стіл і заридав, аж загавкав. Бенедикт злякався, покинув співати, втупився у Прежнього, забув і рота закрить, так він у нього на букві «он» і зостався одкритий.
– Лев Львович! Лё-ёвушка! – заметушився Нікіта Іванич, забігав то з того, то з того боку, то смикав ридаючого за рукав, то брав кухоль, то кидав кухоль, то за рушничка, то кидав рушничка. – Ну что уж теперь! Лё-ёвушка! Ну ла-адно вам! Ну живём же как-то! Ведь живём?
Лев Львович мотав головою, катав голову по столі, наче заперечував, не хотів переставать.
– Беня! Водички давайте!.. Ему нельзя нервничать, у него сердце больное!
Відпоїли Прежнього, обсушили рушничком, у обличчя руками помахали.
– Поё-ёте хорошо!– заспокоював Нікіта Іванич. – Учились или так? Наследственность?
Лев Львович наостанок хлюпнув носом і відповів:
– Та мабуть, шо так... тато в мене зубний лікар. А матінка сама з Кубані.
Жіночого тіла, як-то кажуть, мало не буває; правду кажуть. Розперло Оленьку вшир і впоперек – нема вже куди краще. Де було підборіддя з ямочкою, там їх вісім. Циці на шостий ряд пішли. Сама сидить на п’яти тубаретах, трьох їй замало. Напередодні двері ширше пробивали, та мабуть, поскупилися: знов треба пробивать. Чийсь чоловік пишався б. А Бенедикт дивився на всю цю дорідність без жодного хвилювання. Не хотілося ні козу їй робити, ні лоскотати, ні руки розпускати.
– Ти, Бенедикте, нічого в женській красі не понімаєш; а Терентій Петрович, той цінує... Іди в ту хату спать.
А-а, чорти її забирай. Ще задавить уночі, чи то приспить. Бенедикт справив собі лежбище у бібліотеці. Звідти її хропіння майже не чуть. І сигнал скоріше прийде.
Спав не роздягаючись, перестав митися: кому воно треба. За вухами пилюки понасобиралося, сміття, якісь кузьки оселилися: неквапливі, багатоногі, ночами туди-сюди лазять, непокояться, чи може, кубла свої перетягують, а які вони там – і не видно: вони ж за вухами. Ноги теж пропотіли та склеїлися. А-а, нехай, йому все одно. Лежиш, наче теплий покійник; вуха є – а не чують, очі є – а не дивляться. Щоправда, руки мив; та то по роботі вимагають.
...А де ж отой ясний вогонь, чом не горить?..
Піднімешся, на кухню сходиш, каклєту з миски двома пальцями витягнеш, третім сало з неї обіб’єш. З’їси. Без жодного хвилювання. З’їв – то й з’їв. Шо ж тепер? Танцювать?
Піднімеш міхур на вікні – дрібний дощик мрячить, накрапає по калюжах; хмари низькі, все небо затягли, серед білого дня темно, наче й не світало. Через двір іде холоп, – голову від дощу полою прикрив, калюжі оминає, тягне мішок сіна перевертням. Раніше – давно, ой, давно-о, у колишньому житті! – раніше став би загадувать: ану, посковзнеться чи ні? А може впаде? А зараз дивишся отак тупо: о, вже й посковзнувся. Вже й упав. А тієї радості колишньої – ні, нема.
В опочивальні стук та грюк: Оленька з Терентієм Петровичем у доміно ріжуться, сміються. Раніше б увірвався до опочивальні, наче ураган, розквасив би Терентію рило, шоб аж зубів поменшало, вигнав би з сімейних покоїв копняками; Оленьці теж би звіздюлєй навішав: за волосся її, за оті її колобашки, та й об стінку засметаненою мордою – раз, та ще раз! Та ще! Ану, ще! І каблуками та по ребрах, та по ребрах!