Кись
- Автор: Толстая Татьяна Никитична
- Язык: украинский
- Переводчик: Ноэль Даат
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Кись». Краткое содержание книги:
Шановні читачі!
Оскільки сам роман «Кысь» написано народною говіркою, у перекладі я використовувала південноукраїнські говірки та суржик.
З повагою: Ноель Даат (noelledaath@mail.ru)
Г-гах-х-х-х!.. т-та-да-х-х-х-х!.. – гахнуло за спиною, і, обертаючись на бігу, Бенедикт побачив, як хвиля стає дибки, як набігає вздовж вулиці, висаджуючи запасні діжки з більзіном, одним ковтком проковтуючи хати, червоною дугою перекидаючись од садиби до садиби, злизуючи тини-частоколи, – туди, туди, наче по нитці, – до Червоного Терему.
Тоді він упав у канаву, в траву, прикрив лице шапкою, і більше не дивився.
Як уже смеркалося, Бенедикт одвів шапку од лиця, озирнувся порожніми очима: рівнина ще прогоряла та курилася сизим димом, але вогонь уже наситився і ліг. Подекуди стирчав закіптюжений кістяк хати, подекуди ціла вулиця стояла, неспалена, посередь жовтої, покрученої вогнем трави, але там, удалині, де завжди височіли та звідусіль виднілися червоні маківки з різьбленими кукумаколками, візерунковими боботюкалками, – там нічого не виднілося, не височіло.
Сожжена моя степь, трава свалена,
Ни огня, ни звезды, ни пути,
И кого целовал – не моя вина,
Ты, кому обещался, – прости...
Над жовтим, погорілим пустищем чорною ґуґлею височіло та димілося те, шо колись було пушкіним. Дубельт – дерево крепке, ми у столярному ділі розуміємося. Бенедикт доволікся до останків поета і подивився знизу в обвуглені, розмиті вогнем колишні риси. Бакенбарди й личко спеклися в одного коржа. На згині ліктя лежала купка білого попелу з перебігаючими вогниками, а всі шість пальчиків одвалилися.
Біля підніжжя скорчився обвуглений трупик. Бенедикт подивився, легенько пнув носаком, – Терентій. Точно він – зуби його.
Повівало смаленим. Життя було скінчене. За спиною ідола хтось сплюнув і поворушився.
– Подай руку, слезу. Тут высоко, – прохрипів Нікіта Іванич.
Чорний, наче пушкін, – тільки білки очей почервонілі од диму, – безволосий та безбородий, крекчучи та ще димлячись, Нікіта Іванич сперся на заціпенілу Бенедиктову руку і зліз із прогоряючого, крихкого помосту. Сплюнув вуглинки.
– Кончена жисть, Нікіто Іваничу, – сказав Бенедикт не своїм голосом. Слова відлунювалися у голові, як у порожньому кам’яному відрі, як у колодязі.
– Кончена, – начнём другую, – бурчливо озвався дід. – Оторви хоть рубахи клок, срам прикрыть. Не видишь, – я голый. Что за молодёжь пошла.
По згарищі, вчепившись обома руками у патлате волосся, блукав Лев Львович, з дисидентів, шось розшукуючи у траві, якої не було.
– Лёвушка! Подите сюда. Так на чём мы остановились? – Нікіта Іванич обмотував собі стегна Бенедиктовим жилетом. – Прищепку бы бельевую... До чего народ ленивый... Прищепок не заведут...
– Англійську булавку! – з докором підбіг Лев Львович. – Я завжди казав: англійську булавку! Чудовий, цивілізованний винахід.
– Англии нет, голубчик. Сами должны. Нашу, липовую, деревянную.
– А оце вже душок! – закричав Лев Львович – Оце вже трошки повіває газетою «Завтра»! Душок! Не вперше помічаю! Таки тхне!
– Слушайте, Лёвушка, бросьте все это, а давайте отрешимся, давайте воспарим?
– А шо, давайте!
Прежні зігнули коліна, взялися за руки і стали підніматись у повітря. Обидва сміялися, – Лев Львович трохи повискував, наче боявся купатись у холодній воді, а Нікіта Іванич сміявся басом: хо-хо-хо. Нікіта Іванич обтрушував з ніг золу, – нога об ногу, швидко-швидко, – і трошки запорошив Бенедиктові очі.
– Е-е-е, ви чого?! – крикнув Бенедикт, витираючись.
– А ничего! – відповіли зверху.
– Чо’ ж ви не згоріли?
– А неохота! Не-о-хо-та-а!..
– То ви не померли, чи як? Га?.. Чи померли?..
– А понимай как знаеш!..
О миг безрадостный, безбольный!
Взлетает дух, и нищ, и светел,
И гонит ветер своевольный
Вослед ему остывший пепел.
Москва – Прінстон – Оксфорд – острів Тайрі – Афіни – Панормо – Федір-Кузьмічськ – Москва
1996-2000