Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
— …Дзержка, вдова Збилюта із Шаради, яка після смерті чоловіка перемінилася на «де Вірсінг», кінний завод після покійного перейняла і кіньми торгує. Чи ж то личить, аби кобіта промислом і торгівлею займалася? Конкуренцію нам… Себто добрим католикам робила? Чому в неї так добре йде, га? Коли в інших не йде? Бо вона чеським гуситам коней продає! Єретикам!
— …тільки що на Сієнському соборі ухвалено і королівськими едиктами підтверджено, що з гуситською Чехією будь-який гендель заборонено, що якби хто з гуситами гендлював, має понести покарання майном і тілом. Навіть той польський поганий Ягелло знеславленням, вигнанням, позбавленням гідності і привілеїв карає тих, хто з єретиками знається, свинець, зброю, сіль або ж провіант їм продає. А в нас, на Шльонську? Сміються із заборон зарозумілі панове купці. Кажуть, що головне — це зарібок, що як заробити, то хоч би й з дияволом. Хочете прізвищ? Ось вони: Томас Гернроде з Ниси, Миколай Ноймаркт зі Свидниці, Гануш Трост із Ратибора. Цей самий Трост, додам, до того ще й обмовляв священиків, мовляв, розперезалися, свідків на те буде багато, бо відбувалося це в місті Вроцлаві, у корчмі «Під головою мавра» на Сольній площі vicesima prima iulii[264] у вечірні години. Ага, був би забув, із Чехією торгує ще такий собі Фабіан Пфефферкорн із Немодліна… А може, він уже помер?
— …називається Урбан Горн. Знають його, він підбурювач і палій, а до того ж, кажуть, єретик і перехресток. Вальденс! Бегард! Мати його була бегінкою, її спалили у Свидниці, а до того вона під тортурами зізналася в огидних практиках. Її звали Рот, Маргарита Рот. Цього-то Горна, він же Рот, я в Стшеліні на власні очі бачив. На бунт підбивав, з папи насміхався. Волочився за ним отой Рейнмар де Беляу, якийсь далекий родич Отто Беесса, каноніка при костелі Йоанна Хрестителя. Один другого вартий, самі перехрестки та єретики…
Уже смеркалося, коли останній клієнт залишив костел Святого Матвія. Стінолаз вийшов зі сповідальні, потягнувся, передав бородатому хрестоносцеві з Зіркою списані аркуші.
— Пріор Добенек, — запитав він, — ще не одужав?
— Не одужав, — підтвердив госпітальєр. — Усе ще неміччю звалений. Так що практично інквізитором a Sede Apostolica[265] є Гжегож Гейнче. Теж домініканець.
Госпітальєр легенько скривив губи, немовби відчув на них щось несмачне. Стінолаз це помітив. Госпітальєр помітив, що Стінолаз це помітив.
— Молодий він, цей Гейнче, — пояснив він, витримавши паузу. — Формаліст. На все вимагає доказів, надто рідко наказує брати на тортури. Раз у раз визнає підозрюваного невинним і відпускає. М'який.
— Я бачив попелища від багать під валами за Святим Войцехом.
— Усього лише два багаття, — знизав плечима госпітальєр. — За останні три тижні. За брата Швенкефельда було б їх уже зо двадцять. Щоправда, от-от палитимуть третього. Його велебність упіймав чаклуна. Той начебто з бебехами продався дияволу. Його якраз допитують із тортурами.
— У домініканців?
— У ратуші.
— Гейнче присутній?
— Як виняток, — недобре посміхнувся хрестоносець, — так.
— А що за чаклун?
— Захаріас Фойгт, аптекар.
— У ратуші, кажеш, брате?
— У ратуші.
Гжегож Гейнче, на практиці — теперішній inquisitor а Sede Apostolica specialiter deputatus[266] у Вроцлавській єпархії, фактично був чоловіком винятково молодим. Стінолаз не давав йому більше тридцяти років, а це означало, що вони були ровесниками. Коли Стінолаз спустився в підвал ратуші, інквізитор саме призволявся. Високо підгорнувши рукава, він охоче наминав просто із горщика кашу зі шкварками. При світлі скіпок і свічок видовище було мальовничим і ліричним: ребристе склепіння, голі стіни, дубовий стіл, розп'яття, свічники, оброслі фестонами воску, пляма білої домініканської ряси, кольорова глазур глиняного посуду, спідниця і запаска дівки-служниці — усе це поєднувалося одне з одним як на мініатюрі зі служебника, бракувало тільки віньєток.
Однак настрій псували й порушували пронизливі крики і зойки болю, що через регулярні проміжки часу долинали з іще глибшого підземелля, вхід у яке, немовби ворота пекла, осявало червоним мерехтливе світло полум'я.
Стінолаз затримався біля сходів, чекав. Інквізитор їв. Не поспішаючи. Він з'їв усе, до самого дна, навіть вишкріб ложкою те, що пригоріло. Тільки після цього підняв голову. Кущуваті брови над розумними очима грізно зрослися над переніссям і додавали його обличчю серйозності, робили його старшим на вигляд, ніж він був насправді.
264
Двадцять першого липня (лат.).
265
Від апостольського престолу (лат.).
266
Спеціальний посол-інквізитор папського престолу (лат.).