Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
- Ну, сідай, закусуй, не соромся...
Йому налили самогону, цокнулися, примусили випити за «самостійну Україну». Цілу годину мирно розмовляли, розпитували, де воював, як думає господарювати. Сестра Кучеренка вже сподівалась, що все обійдеться добром. Коли підвелися з-за столу, один сказав:
— За розвагою про справу забули. Ходімо на двір, побалакати треба....
Вивели хазяїна на подвір'я і повісили на перекладині воріт.
— Сестру не зайняли,— розповідав Кучеренко, скоса позираючи на придорожні кущі,— але вона все одно розумом ослабла, заговорюється, наче блаженна. Воріт бачити не може. Тільки гляне — криком кричить, покійник їй ввижається.
Воронько смоктав кінчик довгого вуса.
— Найгірша штука—бандити,—сказав Кучеренко.— Цю болячку трудно вилікувати. Бачив коли-небудь пожежу на торф'янику? Ні? Вогонь у землю йде. Загасиш в одному місці, а він в іншому пробився. В цьому загасиш, гульк, а вже у п'яти місцях палахкотить. А то буває, що й нема нібито вогню, а все одно димом несе, в п'яти пече...
- Нічого, дядьку Огій, загасимо, дай строк!..
Олексій дивився на жовтозелені полотнища листя, що пропливали мимо, і думав про своє. Про Катю, про те, як доведеться зустрітися з нею, і про батька. Наскільки ближчим і зрозумілішим був би йому тепер батько, коли б їм довелось побачитися. І пригадалось йому, як шість років тому батько, збираючись на фронт, перш ніж надовго, а може й назавжди, покинути сім'ю, вирішив поговорити з ним, сподіваючись, мабуть, заронити в душу сина зерно власної віри в майбутнє. Тоді Олексій вперше почув слово «соціалізм». Батько довго і терпляче пояснював його значення. В той вечір Олексій майже нічого не зрозумів, крім того, що соціалізм — це хороша справа і батько за нього — стіною. Але чіпка, сприйнятлива хлоп'яча пам'ять зберегла все від першого до останнього слова. Цю єдину бесіду, коли батько розмовляв з ним, як з рівним, Олексій згадував часто, щоразу виявляючи все глибше й глибше розуміння її. А потім батьківські слова немов розчинились у свідомості, і Олексій уже не міг пригадати, що йому сказав батько, а що він зрозумів самостійно. Він пізнав ціну людської крові, яка рясно поливала простору землю, щоб на ній краще, надійніше зійшло передбачене батьком майбутнє... Олексій багато що зрозумів, і серце в ньому, не зачерствівши, стало твердішим. Він особливо відчув це вчора, коли Діна Федосова нагадала йому ту шпигунку, яку йому довелося бачити вперше в своєму житті. Як і колись, в його душі виникли і сум'яття, і гострий жаль, і безглузда ніяковість від того, що він обдурив її. Але все це не могло вже заступити головного — усвідомлення того, що зроблена ним справа справедлива і що, коли буде потрібно, він повторить усе з самого початку... І ще він думав про Марусю...
ТИХИЙ ХУТОРОК
Близько третьої години дня вони під'їхали до Степіно — невеликого, всього на сім дворів, заможного хутора, розташованого на березі Дніпра. В лісі Кучеренко зупинив коней.
— Степіно,— сказав він, показуючи пужалном на коричньові купи солом'яних покрівель, які виднілися між дерев.— Тут і пішки — рукою подати. Не осудіть, любі, далі не поїду: бандитське це гніздо!
- Далі й не треба,— Воронько скочив з таратайки і розім'яв затерплі ноги. — А тобі я скажу, дядьку Огій,— напророчив він Кучеренку,— помреш ти не від бандитів, а від неперетравлення їжі: дуже в тебе кишки тонкі, боягузливий вийшов. Злізай, Олексію, пішки доберемося.
- Так я ж не військовий,— виправдуючись, пробурмотів Кучеренко.
— Добре, довіз — за те спасибі. Прощай.
Кучеренко з винуватим виглядом повернув коня і, побажавши їм удачі, поїхав.
— Сховай гармату,— сказав Воронько Олексієві.— Нічого людей лякати. Хай думають, що ми дезертири або ще хто. Зайвих речей позбутися треба. Не додумалися ми, Олексію, дорожні клуночки зробити, було б для маскування.
Під кущем, заломивши на ньому гілля для позначки, вони закопали кобури і польову сумку Воронька (документи він переклав у верхню кишеню гімнастьорки, яку надів замість сюртука). Зброю сховали під одягом, хліб і шматок сала, припасені Вороньком, з'їли.