Переспівниця
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-038-3
- Переводчик: Уляна Григораш
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Переспівниця». Краткое содержание книги:
Снігоу привітав миротворців і подякував за майстерно виконану роботу — за те, що позбавили країну головної загрози — Переспівниці. З моєю смертю президент прогнозував серйозні зміни у перебігу війни, оскільки деморалізовані повстанці лишилися без ватажка. Та й чи була я справжнім ватажком? Радше бідною відлюдькуватою дівчиною, яка трохи вміла стріляти з лука. Не стратегом, не рушієм повстання — просто пересічною людиною, чиє обличчя запам’яталося через блазнювання на Голодних іграх. Однак повстанцям я була необхідна як повітря, адже в дійсності у них немає справжнього ватажка.
Десь далеко, в Окрузі 13, натиснув на кнопку Біпер, бо замість президента Снігоу на екрані з’явилася президент Коїн. Вона представилася Панему й назвалася очільницею повстання, а тоді виголосила цілий панегірик мені. Похвалила дівчину, яка вижила на Скибі, витримала Голодні ігри і зрештою перетворила країну рабів на армію борців за свободу.
— Жива чи мертва, Катніс Евердін назавжди залишиться обличчям нашого повстання. Якщо до вас колись підкрадатимуться сумніви, згадайте про Катніс Евердін, і це додасть вам сил звільнити Панем від гнобителів.
— Я й не уявляла, як багато значу для неї,— мовила я, і на це іронічне зауваження Гейл розсміявся, а всі інші тільки здивовано озирнулися.
На екрані з’явилося моє добряче підрихтоване обличчя. Вигляд я мала чудовий, а на задньому плані навколо мене палало полум’я. Ні підпису. Ні гасла. Моє обличчя — це все, що зараз потрібно повстанцям.
Біпер відключився, бо на екрані знову з’явився неприродно спокійний президент Снігоу. Мабуть, хтось запевняв його, що капітолійський канал добре захищений, тому цей хтось, напевно, сьогодні ввечері розпрощається з життям.
— Завтра вранці, коли ми витягнемо тіло Катніс Евердін із-під завалів, ви побачите справжню Переспів-ницю. Мертву дівчину, яка не змогла врятувати нікого, навіть себе.
Герб, гімн, кінець трансляції.
— От тільки ви її не знайдете, — мовив Фіней до порожнього екрана, озвучивши те, що було на думці в усіх нас. Часу обмаль. Щойно вони розкопають завали й не знайдуть одинадцять тіл, як одразу здогадаються, що ми втекли.
— Принаймні у нас є фора, — мовила я. І раптом відчула непереборну втому. Мені закортіло лягти на зелену оксамитову канапу й заснути. Закутатися в плед із кролячого хутра й поринути в сон. Натомість я витягнула «Голо» і наполягла, щоб Джексон навчила мене основним командам — здебільшого вводити координати найближчих вулиць, — щоб я могла скористатися приладом без сторонньої допомоги. Коли «Голо» показало наше місцеперебування, у мене тьохнуло серце. Мабуть, ми таки наблизилися до стратегічно важливих об’єктів, тому що кількість «секретів» значно зросла. І як нам рухатися далі, щоб не привернути-'до себе уваги? Це неможливо. А якщо неможливо, то ми тут застрягли… Вирішивши, що не варто демонструвати зараз свою владу, особливо зважаючи на те, що очі мої дедалі частіше поглядають на зелену канапу, я мовила:
— Є якісь ідеї?
— Давайте повикреслюємо негодящі варіанти, — запропонував Фіней. — Наприклад, на вулицю виходити не можна.
— На дахи вилазити також, — сказала Ліг 1.
— Можливо, є шанс відступити. Повернутися туди, звідки прийшли, — мовив Гомс. — Але це означатиме, що ми провалили завдання.
Мене почали гризти докори сумління, адже завдання я вигадала.
— Ніхто не очікував, що ви всі приєднаєтеся до мене. Вам просто не пощастило — ви опинилися не в тому місці й не в той час.
— Тепер це не має значення. Ми з тобою, — мовила Джексон. — Підіб’ємо підсумок: тут ми зостатися не можемо. Рухатися далі не можемо. На землі пересуватися не можемо. Залишається єдиний вихід.
— Підземелля, — мовив Гейл.
Підземелля. Як я їх ненавиджу! Шахти, тунелі, Округ 13. Підземелля, де я страшенно боюся померти, хоча це й дурість, адже щойно я помру на поверхні, як мене одразу ж поховають під землею.
«Голо» показувало не тільки вулиці й наземні «секрети», але й підземелля також. Під землею прямі вулиці перетиналися безліччю складних перехрещених тунелів. Однак «секретів» було значно менше.
За два помешкання від нас довга вертикальна труба з’єднувала будинок із тунелями. Щоб дістатися того помешкання, слід протиснутися крізь службову шахту, яка простягається вздовж усього будинку. А потрапити в неї можна крізь люк у комірчині на другому поверсі.
— Гаразд, давайте приберемо, щоб вигляд був такий, ніби нас тут і не було, — мовила я. Ми знищили всі сліди свого перебування — викинули порожні бляшанки від консервів у сміттєпровід, а повні забрали з собою, поперевертали просяклі кров’ю подушки на канапі, витерли з підлоги сліди гелю. Полагодити замок на вхідних дверях не вдалося, але ми замкнули їх на засув, щоб не відчинялись од вітру.