Лагідний янгол смерті

— Збирайтеся, — сказав він.

— Куди? — запитав я.

Полковник позирнув на годинник, обернувши циферблат до багаття.

— За сорок хвилин від'їжджаємо, — промовив Вітольд Юхимович.

— На чому?

— На поїзді. Тільки не на цьому! — він кивнув на наш вагон. — Потім усе поясню!

Остання обіцянка полковника прозвучала дуже доречно. Петро підвівся з ящика, кинув очікувальний погляд на жіноцтво. Гуля і Галя теж підвелися.

— Ну, давайте, давайте, — підганяв полковник Тараненко. Він стояв під вагоном, доки ми збирали речі. Подивившись на Вітольда Юхимовича з наскрізного вікна купе, я помітив на його обличчі відбиток утоми. Відблиски багаття створювали ефект драматичного, театрального освітлення. Мішки під його очима за цього освітлення здавалися синцями, а саме обличчя було мертвотно-блідим. Звичайно охайні, рівно підстрижені вуса полковника втратили форму. «Видко, і йому нелегко далася ця дорога», — подумав я. Ні, я не жалів полковника, не відчував до нього жодного співчуття. Якщо когось і було мені зараз шкода, то це наших жінок та ідеаліста Петра. І себе, звісно, теж було шкода. Полковники ж не бувають ідеалістами. Наш полковник не був винятком, а отже, всі його труднощі були тільки тягарями військової служби. Не стільки військової, як секретної. «Може, він романтик й авантюрист? — подумалося мені зненацька. — Адже, судячи з віку, в КҐБ він прийшов у той час, коли спокійно мандрувати світом могли лише співробітники розвідки... Треба буде запитати в нього, чи багато він мандрував...»

Речі вже були зібрані. Галя і Гуля навели лад у нашому купе, акуратно склали верблюжі ковдри, посуд. Почистили ганчіркою примус.

— Хутчіше! — влетів до купе голос полковника. Уже біля вагона полковник забрав у Гулі подвійний баул, перекинув через плече. У Галі забрав її торбу й попрямував до хвоста потяга.

— Вітольде Юхимовичу! — гукнув до нього Петро. — А мішки з піском?

— А це не той пісок, — сказав, озирнувшись, полковник.

— Як «не той»? — вигукнув Петро. — Він же цинамоном пахне!

— Звісно, пахне, — спокійно погодився полковник Тараненко. — Туди п’ять кілограмів кориці пішло, на ці мішки! Пішли, потім усе поясню, — полковник закрокував уперед.

— Але ж там іще труп лежить! — задумливо сказав Петро, подавшись услід за нами.

Полковник зупинився.

— Який труп? — здивовано запитав він. — Звідки?

— Військовий труп, — на ходу відповів Петро. — Та нехай уже, потім усе поясню!

Ми вийшли до останнього вагона нашого потяга і, зашпортуючись за численні рейки, проминули кілька інших товарняків, які стояли щільно один до одного, наче корови у стійлі.

— Цей наш! — полковник зупинився, почекав на нас і пірнув у прохід між поїздами.

Ми слухняно йшли слідом за ним. Попереду хтось махнув рукою, і полковник, який ступав переді мною, махнув рукою у відповідь.

Зупинилися біля звичайного товарного вагона. З подивом я побачив, що людина, яка махнула полковнику й очікувала нас біля вагона, виявилася не ким, як бомжем Васею, котрий пригощав нас раками. Вася допоміг занести речі в службове купе вагона. На мій запитальний погляд він тільки посміхнувся і промовчав.