Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
Грицько вже став на вахту замість Андрійка. Хлопець устиг поїсти свіжого хліба з яблуком, ковтнув ще трохи водички і тепер сидів поруч з татом, стежив за його рукою, що вистукувала крапки й тире, і німів у нерухомості, коли тато, облишивши радіотелеграфного ключа, притискав до вух чорні круглі черепашки навушників.
Андрійко вже й сам умів приймати та передавати азбукою Морзе. Адже в них у вежі був і «вільний» час. Тоді вони читали книжки (Левко Пилипович захопив десяток), а найчастіше вчилися приймати та передавати на слух. Мало що може трапитися, треба, щоб кожен умів у потрібну хвилину замінити тата.
Найлегше ця наука давалась Андрійкові. Він так захопився нею, що навіть змайстрував собі дерев'яного ключа і часто, відстоюючи вахту, вигадував якийсь текст і з пам'яті вистукував його, тренуючи руку та мозок.
Тепер, стежачи за татовою роботою, хлопець вільно читав усі цифри та літери шифру по стуку ключа, а коли в навушниках чувся писк «морзянки», його чіпка пам'ять без запису запам'ятовувала цілі колонки тексту.
Батько знав про неабияку синову здібність читати «морзянку» і тому повернув одне «вухо» мембраною до хлопця, щоб і йому було чути. А сам тим часом крутив лімби і верньєри приймача, дослухаючись до найтоншого, найтихшого писку далеких станцій та намагаючись спіймати серед них ту, яка йому потрібна.
Час зв'язку минув, але ніхто не озвався, ніхто не відповів і цього разу.
Тоді Левко Пилипович переключив приймача на «Останні вісті». З них дізналися, що гітлерівці просунулись до Севастополя ще ближче і після упертих, кривавих боїв захопили село Нижній Чоргун та вийшли на правий берег річки Чорної.
11
Ще двічі Мікос Фасулаті виходив у море одинаком. Але не помітно було, щоб він мав намір щось передати мешканцям вежі. Баркас його ніби навмисне борознив море якнайдалі від цієї скелі.
Андрійкові кортіло чим-небудь нагадати про себе, хоч знак рукою подати. Але батько суворо наказав нічим себе не виявляти, а тільки сидіти й стежити, чи не подасть якогось знаку сам Фасулаті.
Андрійко вже так вглядався, що аж в очах починало рябіти, але марно. Не звертаючи ніякої уваги на вежу, баркас щоразу зникав у лабіринті проходу до бухти, і море лишалося пустельним. Воно ліниво ворушило пологими хвилями, ніби сонний велетень плечима, і вигрівало їх під палючим липневим сонцем.
— Це неспроста, — казав тато. — Видно, за Мікосом стежать. Мабуть, він уже догадався, що в них на приміті, і відводить їм очі… Що ж, почекаємо, подивимося, що далі буде.
Жаль, що нам звідси не видно рибальського причалу, — поскаржився Грицько, — воно б, може, щось ясніше стало.
— А давайте, я спущуся нижче, он до того виступу, — запропонував Андрійко. — Звідти весь причал видно як на, долоні.
— Не вигадуй! — суворо глянув на нього батько. — Не встигнеш огледітись, як знизу підстрелять. Ти гадаєш, навіщо їх там поставлено? Щоб гав ловили? Вони тільки й чекають, щоб хтось із нас їм на очі показався.
— Та я ж не зараз хочу, а як почне сутеніти.
— Увечері тим паче не смій. Небезпечно.
«Звісно, — думав Левко Пилипович, — воно й добре було б глянути, що там робиться, але як можна заради цього ризикувати Андрійком? Коли з ним що станеться, то вже буде аж надто велика жертва, непоправне горе. Ще від недавнього не зажила рана в серці. Та чи й заживе коли…»
Андрійко наполягав з хлоп'ячою впертістю:
— Ти не бійся, тату. Я на тому виступі ого скільки разів бував. Ми з хлопцями як купалися, то навіть у море з нього стрибали.
— То було тоді, а це — тепер… — знову заперечив Левко Пилипович, а про себе подумав: «Невже й справді стрибали з такої висоти? От бісенята! А я й не знав, геть заборонив би… І ніколи ж не признавався раніше!»
«То було тоді, а це — тепер…»
Великий зміст уклав Левко Пилипович у ці прості слова.
Тоді був мирний час і ніщо вам, малюкам, не загрожувало. Грайтеся, розважайтесь, як вам хочеться, шукайте собі пригод та веселощів, аби якихось дурниць не накоїли («Як ото зі скелі стрибати!.. Ну й додумалися ж!»). А тепер війна. На кожному кроці тебе підстерігає несподівана, а, може, й смертельна небезпека. Он внизу причаїлись і, мов гаддя, снують серед каміння гітлерівські бандити, чатують на кожен твій рух, кожен звук і кожен шурхіт на скелі…
Тоді тебе, Андрійку, було вчасно й добре нагодовано, вчасно покладено спати, про тебе піклувалися дбайливі материнські руки і був ти дужий та спритний. А тепер он щоки твої позападали, тіло висохло від щоденного недоїдання та спраги…