Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— А якщо доведеться відбивати ворожі атаки?.. Ти ж сам сказав, що тією вежею і фашисти зацікавляться.
— Відіб'ємо. Нам тільки боєприпасу більше.
— Так, боєприпасів треба якнайбільше, — підтвердив секретар райкому і вже нічого не сказав Левкові Пилиповичу про його синів, і нічого не спитав.
Обговорили, коли і як доставити все необхідне на вежу, визначили, коли Левко Пилипович зі своїми синами повинен зникнути з селища, щоб ніхто ні про що не довідався заздалегідь і щоб не знали, хто у вежі і з якої кількості людей складається її гарнізон.
На прощання секретар райкому сказав:
— Позивні, шифр і час роботи рації одержиш додатково… Тримайся до кінця, Левку Пилиповичу. Розумію, на що йдеш. Бажаю тобі успіху.
І вони міцно потиснули один одному руки.
Незважаючи на те, що гітлерівські війська підійшли до Севастополя, що там, під стінами чорноморської столиці, точилися тяжкі, запеклі бої, радіозв'язок між вежею і Великою землею не порушувався.
Кому саме передавав Левко Пилипович і хто йому відповідав, він не знав. Вистукував радіотелеграфним ключем «морзянку», сповіщав про ворожі торпедні катери, які зробили для себе стоянкою бухту в селищі, про те, що в портових майстернях гітлерівці ремонтують свої розбиті танки (внаслідок цього налетіли радянські бомбардувальники на майстерню і розтрощили її вщент, сталося це на другий день після передачі), коли і в якому напрямку пройшов ворожий корабель чи група кораблів. На всі ці передачі одержував коротку зашифровану відповідь: «Прийнято». А іноді той невідомий радист передавав ще й дві літери: «СБ», що мовою радіозв'язківців означало «Спасибі».
Потім радіозв'язок обірвався.
Левко Пилипович стукав і стукав ключем, просячи обізватися на його позивні, але ніхто так і не відгукнувся. Це сталося серед дня. Вдень радіоприйом взагалі гірший, багато перешкод. Тріскотнява в навушниках, розряди. Тому не дуже й стурбувалися, вирішили, що просто-напросто не почули відповіді.
Але не озвався радист з Великої землі і вночі. Промовчав він на одчайдушне вистукування Левка Пилиповича і наступного ранку. Тоді остаточно переконалися, що зв'язок втрачено. Правда, Левко Пилипович ніяк не хотів змиритися з тим, що сталося:
— Може, у нас батареї сіли? Спробуймо поміняти.
Змінили батареї, поставили запасні. Прилади, як і до цього, показували, що радіоапаратура працює бездоганно. Але відповіді на позивні вежі не було.
Тоді Левко Пилипович зібрав синів на коротку раду.
— Ви знаєте, що сталося. Лишилися ми без радіозв'язку. Тепер ми вже не можемо допомагати нашій армії радіоповідомленнями. А самі відрізані од Великої землі. Що будемо робити далі?
— Будемо воювати проти фашистів, тату, — відповів найстарший, Василь. — Цього шматочка землі, який ми обороняємо, фашисти не захопили досі і не захоплять. Не дамо.
Молодші брати підтримали його:
— Якщо треба буде, то помремо під стінами цієї вежі, а не дамо.
— Іншого від вас і не чекав, — сказав батько. — 3 радіозв'язком усе-таки легше було. Вважай, живий голос щодня. Вони — нам, ми — їм… А тепер доведеться воювати самотужки.
— Хоч і самотужки, але теж разом з ними, — докинув свого голосу Андрійко.
— Разом, це правда, — тепло глянув на хлопчика батько. — До того ж ми таки у вигіднішому становищі, ніж німці. Танки їхні сюди не видеруться, це — як два по два чотири, бо круто дуже. А гарматами?.. Ну, що ж, хай б'ють. Нашу фортецю не так легко взяти гарматою, пробували вже… От тільки з харчами та з водою у нас тугувато. Що ж, уріжемо пайок, іншого виходу немає. Підтягнемо животи… А тим часом, може ж таки, й з Великої землі обізвуться. Позивні ж їм відомі, як і нам, шифр теж відомий…
Левко Пилипович говорив це не для того, щоб заспокоїти синів. Він таки справді вірив, що зв’язок відновиться. Тому незмінно день у день у визначений час сідав до апаратури і вистукував повідомлення. Адже може бути й таке, що його чують, а не мають змоги відповісти.
Тож і тепер, полежавши та подрімавши якусь годинку на дерев'яному тапчані, він схопився, підсів до рації, осідлав голову навушниками і заходився передавати чергове повідомлення про два ворожих підводних човни, які, виринувши з води, якийсь час постояли проти вежі, а потім у надводному положенні пішли в напрямку Севастополя.