Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Гетьман не може починати жодних затівок та новинок без поради з "народом", особливо коли йдеться про загальне добро чи занепад вітчизни, бо лише колективна рада дасть йому гарантії невідмовної прихильності.
У всіх наступних листах до гетьманів Січ виступає в ролі мудрого порадника й вищого судді, який то повчає на прикладі доброго нашого вождя Богдана Хмельницького, то дорікає за розор нещасливої україно-малоросійської вітчизни, то погрожує вищою Божою карою і помстою усіх обобічних українців, коли надійде час за кров братії заплатити власною кров'ю. Сюди ж закладена й оцінка дій гетьманів, з-поміж яких усі, окрім доброго вождя Богдана, виявилися клятвопорушниками, владолюбцями, виродками нашої вітчизни. Анатомія зради і неминучий сумний кінець кожного з них, як констатується в листах, закономірні: вони минали волю й відомість… низового Запорозького війська ("народу"), порушуючи закон козацької "старовини", встановлений Хмельницьким. Той завжди про все з нами словесно й листовно радився, а з радою нашою ніколи, аж до смерті своєї, не завівся, і власне тому за його гетьманства було єдине стадо і єдиний пастир.
Коли пригадати, що саме Величко ототожнював козацький народ Гетьманської держави з вільним шляхетським народом Речі Посполитої, об'єднуючи сарматський міф з хозарським, ідейне підґрунтя його січової легенди стане зрозумілішим. У своїй – українській – моделі шляхетських вольностей народовладдя, оспіваних речниками сарматизму, Величко ніби констатував розщеплення козацького й польського політичних світів.
Місце ж для символу сарматського квазіреспубліканізму, прочитаного по-козацькому, було відшукано ідеальне – у Січі, відділеній самою природою від терену кривавого зіткнення задніпрянців з правобережцями, огорнутій ореолом козацької "старовини". Можливо, тому що його книги, на відміну від твору Граб'янки, сучасники не знали (окрім автографа, зберігся єдиний список Величкового і понад 50 – Граб'янчиного тексту; Граб'янка був уперше виданий друком 1793, а Величко – аж 1848–1864 рр.), ідея Січі як найвищого символу українськості практично не знаходить аналогів у думці XVIII ст. Натомість уже від "Енеїди" Котляревського, потрапивши на сприятливий ґрунт романтичних, а далі народницьких візій, образ Січі-символу завойовує ледь не весь український духовний простір, остаточно стираючи бар'єр, який у реальній історії завжди розділяв двох антагоністів – козацтво низове (Січ) і козацтво городове (Військо Запорозьке в конкретному значенні).
“МИ” і “ВОНИ”, або нові образи сусідів
Народження цілісного образу вітчизни, в якому етнічна територія вперше стала ототожнюватися з тереном поширення устроєвого (козацького) ладу, тобто державою, а народ набув ознак політичної спільноти, яка увібрала все розмаїття прошаркових груп і навіть індивідуальних типів – від вірних синів, котрі служать благу вітчизни, до блудних синів, що по недоумству їй шкодять, логічно виокремлювало Україну-Русь у колі сусідів. Радикальні зовнішньополітичні зміни, які перекроїли кордони Речі Посполитої, вирвавши козацьку територію з традиційного польсько-литовсько-руського і перемістивши в інший – московський – політико-географічний контекст, теж вимагали свого осмислення. Тому, власне, на другу половину XVII – початок XVIII ст. припадає формування нового погляду на так званий бар'єрний простір, заселений людьми, що живуть по той бік українського кордону, взаємодія з якими або зазнала цілковитої зміни (поляки, росіяни), або суттєво уточнилася (татари), або загрожувала життєвим інтересам козацького народу (турки). Стереотипи, закладені в часи Руїни і Мазепинства, так само як і згадані вище ідеї, надовго пережили свій час.
У центрі цих візій, як і давніше, лишалися поляки, однак колишній ворог-лях специфічно роздвоївся, що досить влучно може бути проілюстроване метафорою Самійла Величка, котрий називав козацько-польські війни боротьбою проти братів, але разом з тим і ворогів наших – польських савроматів. Живучи в режимі поступового "відщеплення" від польського світу, українці Гетьманщини (про яких тут іде мова) ніби балансують між двома почуттями, залежними від сфери індивідуальних емоцій. Для людей старшого покоління, чия молодість припала на Хмельниччину, Польща й надалі асоціювалася із задавненими кривдами. Наприклад, гетьман Іван Мазепа писав:
У людей післяхмельницького покоління такої емоційної нехоті до ляхів не відчувається, а антипольські пасажі нераз мають характер швидше формальної риторики, ніж особистого почуття. До таких належить, зокрема, і Літопис Самійла Величка. У ньому знайдемо цілий набір риторичних інвектив у бік відщепенців ляхів, однак власних емоцій за ними не чутно, навпаки – швидше проступає щось близьке до ностальгії за минулим. Так, він називає преславними в Європі обидва народи – і свій, і польський, а також недвозначно проймається їхньою міжусобицею, що наклала на них великі страти і шкоди, і про їхнє взаємне кровопролиття. Остаточний розрив Польщі й України Величко фіксує у двох "промовах", буцімто виголошених Богданом Хмельницьким напередодні, а Яном Казимиром – після укладення Переяславської угоди. Показовий не стільки зміст, скільки елегійна тональність цих "промов" (Величко справді був блискучим стилістом):
На існування у післяполтавські часи настроїв, подібних до Величкового, вказує невеликий вірш, складений учнем піїтики Київської академії Андрієм Герасимовичем близько 1719–1720 рр. Наш школяр гостро картає якихось таємничих ляхолюбців (отже, такі були), котрі надмір ляхів хвалять, ба – не можуть вимовити без хвал лядських ані слова, і весь їхній дух, вся охота адресуються к ляхом: там вони знаходять і мудрість, і цноту.
Цей наївний віршик свідчить про симптоматичне явище – ляхи "відійшовши лишились" зв'язковою ланкою України з давнім польсько-білорусько-литовським цивілізаційним простором, витвореним за часи співжиття в Речі Посполитій. Виявляючись у тих чи інших формах, його присутність в українській культурі протриває ледве не до кінця XVIII ст., тобто до остаточної переорієнтації духовного життя Києва й Гетьманщини на Росію (а точніше – до затухання "козацької" культури).